23 червня – День пам’яті з нагоди 75 років із часу масових розстрілів політичних в’язнів на Західній Україні протягом червня – липня1941 року. Масові розстріли органами НКВС політичних в’язнів у тюрмахЛьвова та Золочева протягом кінця червня — початку липня 1941 року.
Перегляньте також:
- «Веселі канікули з Богом» у Дністровському каньйоні: для дітей влаштували розваги
- У селі біля Тернополя затримали снайпера
Станом на 22 червня 1941 року, коли Німеччина здійснила напад на СРСР, у тюрмах Львівської області було 5 424 в’язні. Вони утримувалися у трьох в’язницях Львова: № 1 — на Лонцького, № 2 — Замарстинівській, № 4 — Бриґідках. Коли львівські тюрми стали переповнені (наприклад, у тюрмі на Лонцького при ліміті 1 500 осіб перебувало 3 638 в’язнів), частину в’язнів відправили до м. Золочева, де вони утримувалися в місцевому замку. Більшість з цих людей звинувачувалася за статтею 54 Карного кодексу УРСР — контрреволюційна діяльність. 23 червня 1941 р. нарком державної безпеки Всеволод Меркулов видав наказ № 2445/М, в якому йшлося про терміновий облік усіх в’язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГу, і тих, кого необхідно розстріляти.
Того ж дня вийшов наказ начальника тюремного управління НКВС УРСР капітана державної безпеки Філіппова, який зобов’язував евакуювати в’язнів. Згідно з «Планом евакуації», депортації з Львівської області підлягало 5 тисяч заарештованих. Для цього виділялося 204 вагони, які, згідно з нормами, могли вмістити 6 800 в’язнів. Проте евакуювали лише 1 822 арештанти. Розстріли, санкціоновані прокурором Львівської області Харитоновим, розпочалися 22 червня.
До 28 червня у Львівській області було розстріляно 4 140 в’язнів. До 3 602 людей, що залишились у тюрмах Львова після евакуації додалися нові заарештовані, яких називали причетними до ОУН, шпигунами,диверсантами. Спочатку вбивали за звичайним НКВСівським способом — пострілом у потилицю у спецкамері. Проте фронт швидко наближався і людей почали розстрілювати масово — з автоматичної зброї у камерах підвалів через дверцята для передачі.
В останні дні — кидали до камер гранати. Спочатку тіла вбитих вивозили вантажівками та ховали у спецмісцях. Але перед самим приходом німців чекісти, поспішаючи, ховали вбитих у подвір’ях та підвалах тюрем. Згодом німці примусили євреїв розкопати тіла жертв більшовицького терору і вони стали матеріалом для нацистської пропаганди. Знищення евакуйованих в’язнів продовжувалися в центрально-східних областях України — у пересильних тюрмах Умані, Києва та Харкова.
Одне з масових знищень заарештованих відбулося на Тернопільщині. Воно дістало назву Заліщицької трагедії. Тоді з обох боків зруйнованого залізничногомоста через Дністер пригнали 14 вагонів із в’язнями, в кожному з яких знаходилося від 50 до 70 людей. Вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Ніхто із в’язнів не вижив. Радянська пропаганда приписала всі ці злочини нацистам.
Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тисяч осіб. Масштабні страти більшовицькою владою політичних в’язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння справили шокове враження на населення Західної України і стали одним із головних чинників укорінення антирадянських позицій тогочасного та наступних поколінь.
