Коли б не проходив раніше повз центральний автовокзал, завжди помічаєш біля нього людей зі стосами купюр в руках. Коли вже опинявся зовсім близько від них, то чув мовлене характерним “конспіративним” голосом: ” Шо міняєм? Долари, євро, долари, євро, рублі, злоті…”. Зараз на місці, де вони проводили свої… не зовсім легальні оборудки, можна побачити банер, який застерігає від діяльності такого роду. Однак навряд чи перевелися самі “діячі” – навіть тепер, під час війни. Вочевидь, і вона нездатна радикальним чином вплинути на це “священнодійство”.
Цієї професії не знайдеш у переліку найбільш затребуваних, що періодично публікується на різних сайтах. Немає її й серед тих, що пропонуються біржею праці для безробітних. Дефіциту кадрів у ній теж ніби не спостерігається, як і їхньої плинності – здебільшого доводиться бачити одні й ті ж обличчя. Вочевидь, завоювати право займатися нею нелегко і недешево, але коли вже пробиваєшся в це важкопроникне середовище, то затримаєшся в ньому надовго. Дуже надовго. Ця робота ніби й відкрита, на виду й перед очима усіх цікавих і водночас – таємнича, огорнута мережею різноманітних добровільних і вимушених зв’язків і, як засвідчує кримінальна хроніка, зовсім не позбавлена професійних ризиків. Говорячи про останні, маю на увазі не вистоювання годинами в будь-яку погоду на одному місці (сприятливе середовище для усіляких варикозів, остеохондрозів та інших “-озів”. І не певну нервову напругу (від якої, подейкують, беруть початок більшість людських болячок) – ану, раптом якась облава… Ніби все й “схвачено”, але – спробуй вгадати, що може статися в цій важкопрогнозованій країні завтра, що збреде у голову високому начальству там, у Києві… Є й суттєвіші загрози – коли отаких трудівників валютного ринку перестрівають в не дуже людних місцях хлопці міцної статури й переконливо та без особливих сентиментів пропонують виявити “соціальну солідарність” – поділитися заробленим тяжкою працею. Або ж – і зовсім звільнитися від цього тягаря. Нічого не вдієш – свої тіньові сторони є практично в кожній професії.
Ця, про яку йдеться, ніби не зафіксована в Кодексі законів про працю. Офіційно її ніби й не існує. Але люди, які щодня годинами вистоюють на відомому всім місці – не віртуальні гуманоїди і не привиди. Вони – з такої ж плоті, кісток і крові, як і інші, тобто цілком реальні й конкретні людські індивіди. І якщо вони так прив’язані до своєї роботи, це означає, що вона не зовсім погана з точки зору вигоди.
Вочевидь, не лише для них…
Ігор Дуда
