Через війну на Донбасі Почаївська лавра втрачає туристів, а місцеві мешканці — шанси заробити. Саме зараз вони розуміють взаємну потребу одне в одному: історичний осередок російського православ’я виявився не таким вже й усесильним без підтримки галичан, котрі його оточують. Лавра вже куди обережніша зі своєю риторикою, але й досі простягає невидиму длань до всіх процесів життя у Почаєві.
Перегляньте також:
- Сім речей, які не варто залишати в автомобілі взимку
- На Тернопільщині поховали 50-річного Героя, у якого не витримало серце
«Рускій мір» vs Бандера
Золоті бані Лаври ще ледь виблискують, огорнуті ранковим туманом, але їхній поклик уже чутно звідусіль. Церковний дзвін відлунює від стін міста і поки поодинокі жінки, оперезані хустками, прямують до утрені, міським сквером поважно походжає череватий батюшка Харитон. Його кроки широко розтинають рясу, а сиза борода спадає на синтепонову куртку. «Почаевская Лавра — это православная святыня, где люди спасутся от Третьей мировой войны! Приезжайте в Почаев, покупайте здесь дом», — проповідує він.
Харитон — не місцевий. Розповідає, що до цих країв приїхав із Казахстану, коли його покликав Бог. Перехожим він також радить прислухатися до Бога, особливо в справах політики. Місцеві вибори для Харитона — цирк шапіто, за яким ховається війна та смерть. І через людей, котрі голосують, з’являться лише трупи.
«На выборы идите в Лавру. Голосуйте за Иисуса Христа», — завершує настанову батюшка та поспішає додому. Він прихворів і хоче полежати на пічці.
Почаїв — маленьке містечко, в якому 8 тис. мешканців туляться навколо Свято-Успенської лаври. Коли для всього православного світу це — святиня, то для почаївчан — засіб вижити. Та Лавра зараз переживає не найкращі часи. Війна на Сході відлякала прочан і з країн колишнього СРСР, і тих українців, котрі не хочуть ходити до церкви, пов’язаної з Московським патріархатом.
Діду Миколі — за 70, і він вийшов із дому задовго до свого автобуса; попри струнку поставу, крокує помалу, неспішно. Він народився в селі неподалік, однак більшу частину життя працював у Запоріжжі. Після смерті дружини повернувся на рідні землі. «Може, колись, — каже Микола, — зберуться тут люди, як на Майдані, і Лавра стане українською. А поки що це — лише балачки».
Невдовзі у Почаєві має постати пам’ятник Володимиру Великому, наразі ж на його місці визирає картина: в одній руці київський князь тримає хрест, а в іншій — тризуб у червоно-чорному обрамленні. З місцевого ринку лунає то хриплий шансон, то козацькі застільні пісні: продавець ятки з дисками чергує збірки «Золотые купола» й «Українські народні».
«Рускій мір» і «бандерівці» вживаються тут довгий час, схоже, що тепер ця протилежність поглядів набуває химерного симбіозу. Відсутність закордонних туристів на вулицях змусили Лавру та містян ретельніше приглядатися одне до одного. У скрутні часи вони приречені шукати шляхів співіснування.
Пакт про ненапад
У день місцевих виборів срібляста «лада» патрулює місто. Минаючи виборчі дільниці, автівка зупиняється біля кафе. З неї виходить Василь Бойко, мер Почаєва. Раніше він був начальником міліції. Та коли настала пора пенсійного віку, п. Бойко вирішив піти у політику. На посаді мера — лише рік, на останніх виборах балотувався як кандидат від «Солідарності» Петра Порошенка.
На мерові простенький костюм — схоже, ще з минулої роботи, а з яскравої сорочки випинають і виблискують запонки. Під час розмови в кафе до нього час від часу підходять місцеві, аби привітатися: міський голова радісно простягає їм руку.
«Не хочу конфліктів. Бо якщо буду підтримувати одну сторону, то інші стануть проти мене. Я приймаю всі варіанти думок, — каже п. Бойко. — Владика Володимир, настоятель Лаври — розумний чоловік. Втримати тут стабільну ситуацію, щоб не було бійки між сусідами за церкву — це треба вміти. До мене приїжджали певні організації, просили провести мітинґ, а я їм кажу: «Не будоражте людей!». Бо ви частину підіймете, а частина буде проти вас. Не лізьте сюди, ми розберемося самі».
Лавра не лише дає людям змогу заробити, а й готова займати українську сторону. Василь Бойко розповідає, що кілька разів вона відправляла на Донбас одяг військовим, а також своїм коштом відремонтувала дві старі карети «швидкої допомоги». І додає, що Лавра зараз тримається осторонь політики.
«Коли був Янукович, то батюшкам конкретна команда була вказувати людям, за кого голосувати, — ділиться мер. — А от зараз зустрічався з владикою Лаври і кажу йому: «Владико, у нас вибори. Але ви служите Господу Богу, то не потрібно сюди вмішуватися». Він відповів, що не має нічого проти. І під час перевиборчого періоду не втручався в політику».
«У кого є підтримка в Лаврі, той і виграє вибори, — вважає Микола Замковський, голова міського осередку Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Цього разу він не балотувався, бо каже, що не хотів іти на поклон до владики Володимира, котрого називає намісником Кремля.
Проте Лавра як «містоутворююче підприємство» змушує рахуватися зі собою навіть тих, хто у своїх політичних поглядах проголошує радикально протилежні речі. Миколу Замковського можна було б назвати почаївським Дон Кіхотом, котрий воює з дзвіницями Лаври, якби Тарас Паляниця, його помічник, свого часу не долучився до їхнього будівництва.
На території святині постійно зводять нові приміщення, які допомагають розбудовувати мешканці міста, оскільки іншої роботи в Почаєві — не багато. Та праця такого характеру — небезпечна, там гинуть люди, і за їхню загибель Лавра не несе відповідальності, оскільки офіційно їх не працевлаштовує. «Свободівець» звинувачує Лавру в тому, що вона паразитує на місті та його мешканцях.
«Одна іконна крамниця могла б утримувати цілий район, якщо б платила податки. Нещодавно Лавра звела готель на 2 тис. місць, податки з якого міська рада хотіла змусити платити в бюджет міста, та він зареєстрований як «странноприємний дім», тому Почаїв не отримує ні копійки», — сумує політик.
Він каже, що Лавра лише прикидається українською церквою, насправді ж владика має тісний зв’язок і з Московським патріархатом, і з Кремлем. «У Лаврі не молилися, не моляться і не будуть молиться за українське військо та загиблих. Більше того, було багато прикладів, коли приходили люди, хотіли віддати записки за упокій душі померлих солдатів, а їм казали, що краще б він військкомат підпалив, ніж ішов воювати на Донбас», — згадує п. Замковський.
Та попри обурення він не бачить сенсу боротися з Лаврою, оскільки всі, хто стають на цей шлях, програють. На думку політика, хід історії міста може змінити лише задокументоване рішення «згори», яке переведе Лавру під іншу юрисдикцію.
Де шукати майбутнє
Юрій — власник і шеф-кухар ресторану «Гражда», облаштованого в національному стилі. Тепер тут — лише кілька зайнятих столиків з-поміж кількох зал. Заклад розрахований на туристів, а їх уже значно менше, ніж п’ять років тому, коли підприємець відкрив свій ресторан. «Бачите, печу хліб тут, м’ясо. Заробляю гроші, як можу, — показує він, місячи тісто.
Аби відкрити «Гражду», Юрію довелося чимало поїздити на заробітки. «Багато де був — у Польщі, Німеччині, Англії. Ніде такого, як у нас, нема. Хоча й країна — не паршива, і люди не паршиві. А в посольствах черги стоять по три-чотири місяці, щоб візу отримати. І вся нормальна молодь виїжджає. Ніхто не бачить тут перспективи. Якщо раніше на заробітки їздили, то тепер — назавжди», — бідкається він.
Не хоче нікуди їхати з Почаєва Степан, організатор почаївського руху Street Workout, учасників якого об’єднує любов до здорового способу життя та православ’я. Він працює охоронцем у Лаврі, але у вільний час почав качатися на перекладинах. Невдовзі довкола нього зібралася група однодумців, котрі вирішили облаштувати спортивний майданчик власними силами. Зараз активісти добудовують спортивну залу: Лавра допомогла з приміщенням і будматеріалами, а місцеві підприємства — грошима.
У вході до спортзали висять православні молитви та список жертводавців. Тут діють строгі правила: не можна матюкатися, за кожен матюк доведеться відтискатися 30 разів; якщо хтось курить, його просто виганяють.
Православна складова гуртка для Степана — не менш важлива, ніж усі інші. «Ми з хлопцями постійно вітаємо Владику зі святами. Ходимо на службу, щоб мати не лише силу, але й голову. У Лаврі ми також, як родина.
На виборах Василь Бойко переміг. Ситуацію в Почаєві він описав історією, схожою на притчу: «Було озеро каламутне. Намул, грязь, де купатися не можна. Потім із часом вся грязь осіла на дно, очистилося помаленьку, більш-менш появилася чиста вода. А то прийде дядько з вилами, скалатає, і знову вся грязь у воду. Навіщо таке робити?». На ранок після виборів Почаїв став ще тихішим і порожнім. Схоже, всі бояться скаламутити воду.
Євген Гриценко
