“Пісня — це зброя”: інтерв’ю зі співачкою Оксаною Мухою
Інтерв’ю зі співачкою Оксаною Мухою
- Опубліковано: Віталій Войтюк
- —
- 12 Листопада, 2025
Співачка зі Львова Оксана Муха вважає, що українська пісня і мова — це сила, єдність і любов. У інтерв’ю Суспільному в Тернополі вона розповіла про життя і творчість під час повномасштабного вторгнення та нову концертну програму, основа якої — українське ретро.
Давайте розпочнемо, власне, з пісні. Чим для вас є українська пісня?
Перегляньте також:
- Український фанк у Тернополі: «Квартирник» і Валерій Вітер запрошують на драйвовий концерт
- Випав з вікна ТЦК: адвокатка тернополянина про стан справи
Повітрям, силою, єдністю, гідністю, любов’ю, творчістю. Пісня є об’єднуючим чинником нації.
Це є велика зброя сьогодні для нас, для українців, адже в світі нас через пісню відчувають, через мову, через мелодику і душевність української пісні. Нас розуміють краще.
Звідки оце все у вас виросло?
У 15-16 років я так точно не мислила. Тоді я просто любила співати. А трошки побувавши по світу, побачивши українців у світі, переживши деякі речі і в зв’язку з тим, що в нас зараз відбувається в Україні, я зрозуміла, що пісня — це наша величезна сила, яку ми недооцінюємо іноді.
Навіть звернімо увагу, що здебільшого волонтерять творчі люди, вони є на виду, і вони завдяки творчості, завдяки пісні допомагають збори для ЗСУ робити.
Ви кажете, що допомагає війську багато творчих людей, музикантів, співаків, тих, хто пов’язаний із кінематографом. То, власне, як ви сприймаєте словосполучення “культурний фронт”?
Так, в нас є різні фронти. В нас є фронт, де ми виборюємо територію, є фронт, де ми будуємо культуру. Є фронт, де ми навчаємо дітей. В нас багато фронтів. І культурний фронт — це дуже красиво.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, в одному інтерв’ю ви досить гостро висловилися з приводу російської мови, що це вас тригерить. Ви порівнювали її з мовою вбивць і гвалтівників. Минуло кілька років після того. Чи змінилася ваша думка, чи вона залишається сталою? Чи, можливо, ви менш гостро почали реагувати, чи навпаки ще гостріше?
Нічого не змінилося. Мої відчуття ідентичні і навіть ще більш гостріші. Я й надалі, коли чую мову сусіда, мову вбивці, мені неприємно. Мене це вводить в відчуття, що я зараз маю з кимось боротися. Воно мене виводить зі стану рівноваги, стану спокою і затишку. Ця мова мені фіксує ворога біля мене. І так щоразу.
На стрімінгових платформах велика частка прослуховувань російської попсової музики й інших жанрів саме українцями. Як ви це поясните? Чому зараз так, коли в країні триває повномасштабна війна, коли ми багато чуємо і говоримо про те, що це пов’язано із з національною культурою, фактично, з національною безпекою?
Всіх не вилікуєш. На жаль, всіх не вилікуєш і завжди будуть ті, яким буде байдуже. Ті, які будуть звичайними споживачами, ті, які палець об палець не вдарять, щоб щось змінити щось в тому житті. Це дуже болюче питання.
Я радію, що принаймні на державному рівні були вимоги по відсотках українського культурного продукту в соціальних мережах, в засобах масової інформації. Хоча це так соромно, що українство має виборювати свій відсоток. Це в той час, коли воно має бути на першому плані, а вже щось інше може виборювати свій один відсоток чи два.
Зрештою, ми всі маємо можливість розвиватися завдяки інтернету, слухати, хто що хоче, але в державі має зберігатися своє.
Бути заслуженою артисткою України, ким ви є власне, це передовсім для вас що?
Я над цим не задумаюся. Регалії, вони озвучують для людей. Для них це важливо. Отже, мабуть, моє слово або моя думка для них має якусь вагу, ціну. Єдине, що я розумію про відповідальність.
Напевно, це моє перша перше завдання. І, звісно, в Україні максимально зберігати українську культуру, те, що я намагаюся в силу можливостей робити.
Вас ніколи не побачиш в чомусь короткому, надто оголеному, навпаки, на вас гарні дизайнерські строї з гарними прикрасами. Це свідомий вибір того, що можна глядача і зачепити, і стримати його увагу власне голосом, емоціями і щирістю? Без великої танцювальної когорти десь збоку та купи леліток?
Гарне спостереження. Справді, це мій свідомий вибір. Навіть коли я була зовсім юна, а вже 15 років, як я видала свій перший альбом, маючи дуже вдалу фігуру, на свій вік в той час, мені не було цікаво оголювати своє тіло для ока загальнолюдського. В мене є пісня. І ця пісня має що розказати. І я маю що розказати.
І мені приємно, коли до мене приходить слухач, який хоче почути пісню, а не якого я маю розважати своїм тілом. Звісно, я стараюсь і цікаве вбрання мати на сцені, дивувати глядача. І, зрештою, я виховую смак також. Те, що я пропоную зі сцени, воно також десь має відгукуватися в людей, яким подобається моя творчість.
Сьогодні, коли ви прийшли до нас на ефір, ви сказали, що в мештах з “Голосу країни”?
Ну, я тішуся, що я в них, скажімо, вмістилась, так? Тому що ми все-таки ростемо, як би там не було з віком. Так, це мешти, в яких я співала на “Голосі країни”. Куплені, вже не пригадую де. Десь не тут, десь в часі подорожей.
Але цікаво, що я їх сьогодні взяла і згадала весь цей шлях, скільки я на них простояла, проходила і зараз, пройшовши на них от буквально по коридору, я собі подумала: “Як я на них проживала іноді добу”.
Якби зараз вам запропонували конкурс на щабель вище, цікавіший, скажімо, масштабніший, чи хотіли б ви пройти цей шлях в цих мештах або в інших?
В цих вже ні, але я думаю, що так, якщо б в мене було що сказати, нова ідея з’явилася. Я би однозначно спробувала піти на якийсь новий цікавий конкурс.
Ви перебуваєте у промотурі, в Тернополі скоро буде ваш концерт. І його акцент — це українське ретро. Розкажіть, як ви підбираєте репертуар?
Мені хочеться зробити різнокольорову можливість для глядача, щоб вони пісню почули, відчули її енергетику від Богдана Весоловського до Володимира Івасюка і заспівати те, що я вже співала досить часто, те, чого від мене очікують. З нами будуть чудові музиканти.
Останні роки ми старалися економним складом подорожувати, робити концерти, щоб можна було зібрати більше коштів для потреб військових і поранених військових, якими я опікуюся в Next Step Ukraine в нашому реабілітаційному центрі. І я економила.
А цього разу я вирішила, що цей тур, оцих кілька концертів все-таки я хочу, щоб ця пісня для людей зазвучала дуже красиво, щоб вони, відкривши її для себе, вже ніколи від неї не відмовилися.
Окрім більшого складу, ви з собою цього разу тата взяли?
Я з собою — це дуже класно звучить. Так, насправді, ми з татом потихеньку почали звикати до того, що він буде трошки виходити на сцену ще в серпні минулого року. До Дня Незалежності. І, власне, відтоді зародилася думка створити цей проєкт. Акордеон, звучання акордону є дуже важливе в цих піснях.
Адже той же Богдан Весоловський в нього фактично все побудовано на акордеоні. І цей звук, він є дуже особливий для пісень тих часів.
Я звертаю увагу, коли тато виходить на сцену і в людей з’являється усмішка.
І ви милуєтеся ним?
Так. Для мене це дуже важливо, що я ще маю таку нагоду. Я її не втратила, ми встигли і ми будемо мати ще якісь гарні проєкти. Я дуже довго до того якось доростала, щоб з татом почати працювати на сцені. Це дуже правильне рішення.
Чи є у вас якась пісня, яку вам виконувати складно, але ви себе переборюєте, або, можливо, просто підсвідомо до цього повертаєтеся?
Мені складно виконувати “Мальви” Володимира Івасюка. Вона і вокально складна, тому що Володимир писав дуже широкий діапазон. І Володимира Івасюка все-таки треба мати чим заспівати, але тут не питання в вокалі, а питання в змісті пісні.
І оскільки в мене є такий дар відчувати цю пісню і проживати все, про що вона говорить, це все відбувається в мене в душі. І кожна втрата в моїй душі в цей момент вона переживається. Я вмираю щоразу, коли співаю цю пісню, мені дуже важко емоційно. Я не завжди її можу доспівати. Це неправильно.
Виконавець повинен вміти контролювати себе і доспівати, дати пісні дожити до останнього її звуку. Люди мають плакати, а ти — ні, а в мене не виходить. Я іноді, якщо є така можливість, якщо це не конче необхідно, відмовляюся її співати. Тільки заради того, щоб знову не не вмирати.
А яка у вас улюблена піднесена пісня чи мелодія?
Нема такої пісні, щоб сказати, от я заспівала і сталося чудо, такого нема. Кожна ситуація життєва, кожен момент, кожен день, спілкування з якимись людьми навіює якусь іншу пісню. Вдома я потребую тиші. Бо в тиші я можу сконцентруватися на своїх думках. Якщо десь щось звучить, якась радіохвиля, мені вже все. Я вже не можу, мені потрібно бути в тиші. Це найкраща музика зараз для мене. І найкраща пісня — це тиша.
Оксано, а коли на концертах, як вам комфортніше? Коли публіка співає разом з вами, чи ви самі?
Це дуже красиво, коли глядач настільки відчуває себе в комфортній атмосфері, відчуває себе вільно і дозволяє собі співати. І от тоді стається чудо. Коли весь зал починає підспівувати якусь пісню, це як молитва з’являється.
Коли ви, співаючи, бачите в залі військовослужбовців, наших поранених бійців, які на реабілітації, і співаєте для них. Які у вас відчуття?
Це найскладніша публіка. Так, ми цивільні люди, живемо звичайним життям і ми по-іншому реагуємо на пісні, в нас інакше мислення. Військові, які по своєму серцю є військові, дуже такі чіткі, їх складніше розрухати, бо вони постійно в стані готовності.
Співати для них пісні, коли вони розуміють: “Ага, я за це боровся. Ось за це я боровся. Так, я зараз без ніг, але я за це боровся”. І це видно в їхніх очах.
Я б хотіла зараз звернутися до кожного, коли ми бачимо військового, який іде по вулиці, достатньо кивка, усмішки і руки біля серця. Не потрібно нічого йому вигадувати, розказувати. Оце малесенький знак вдячності, він є дуже важливий. Обов’язково бачити, подивитися в очі. Їм це так потрібно. Вони побачили страшні речі в житті. Вони пережили, не дай Бог, нікому з нас. Нехай це все припиниться і, звичайно, тільки перемогою.
Звідки ви сили черпаєте? Хто або що вас надихає?
Люди. Коли я бачу гарних людей, з гарними ідеями, коли я бачу моїх батьків і які відразу мене починають підтримувати в моїй праці, — є заради чого жити.
Оксано, окрім того, що багато людей надихається вашим образом, вашою музикою, вашим співом для багатьох жінок ви стали тою, хто відкрито говорив про онкологію. Лікування ви проходили за кордоном і в певний період, на початку повномасштабного вторгнення, проживали в монастирі, де знайшли прихисток. Розкажіть про той час.
Насправді, я мовчала, аж поки не пройшла найважчий період. У мене було багато терапій, оперативне втручання і вже після операції, коли лікар повідомив, що терапія спрацювала якнайкраще, я зрозуміла, що я тепер можу про це говорити.
І вона була. Родина знала. Підтримували найближчі друзі. І я робила все, що могла, щоб ще бути в колії, щоб не зійти з дистанції повноцінно. Я, може, зовсім нічого не робила максимум півроку. Старалася бути постійно в русі і в мене були постійно справи.
Спочатку це були концерти, попри терапії, потім в нас почалася страшна ситуація з людьми, яких треба було переселяти, шукати їм прихистки, постійно збирати кошти і коли ти є в дії, ти не зосереджений на своїй хворобі. Ти зосереджений на тому, що ти робиш.
Так, я відкрито спілкуюся. До мене багато людей телефонують, просять допомоги, просять порадити куди звернутися. Є випадки, коли складно вже допомогти, але принаймні можна з людиною поговорити, як прожити цей час і не здатися.
Хто підтримував вас?
Зі мною був мій чоловік Ніко Струс, український художник. Він пройшов від початку до кінця. Великий молодець. Батьки допомагали мені з вихованням мого сина. Друзі знали, що я не хочу спілкуватися, вони не турбували.
Я дуже вдячна Роксоляні Шимчук, яка допомогла мені, щоб ми витримали цей час, зібрала когорту людей, які мене дуже підтримали. Але так, щоби, знаєте, біля мене був постійно хтось, хто мене аж так опікувався, ніхто навіть не знає до кінця, що б я пройшла. Після випробування онкології, після повномасштабного вторгнення.
Що вам дає силу, де ви черпаєте енергію, що вам не дозволяє опускати руки?
Такої немає таблетки, щоб сказати прямо. Я думаю, що це є і удача людини, в кожного характер є свій. Хтось значно легше лікування проходив, але з більшою депресією. А хтось і не виживши, але до кінця був світлячком. Думаю, що це питання характеру швидше. Людина або світить, або не світить.
То я вам бажаю, аби так було і аби були люди, які це світло будуть черпати і віддавати вам сторицею.
Дякую і сердечно запрошую 15 листопада на божественні пісні в Тернополі, на нашу культурну спадщину, яка зможе ще дуже багато нам дати і відкрити, бо в тих піснях, власне, є все, що ми проживаємо.
Ми писали, відома тернополянка видала нову книжку.
За свої гроші поставив пам’ятник Шевченку: про краєзнавця з Тернопільщини
Коментарі
