Напевно, не варто акцентувати свою, а тим більше вашу увагу на дрібницях. Але я все-таки спробую розповісти вам одну незвичайну річ. Поки тривають постійні суперечки про канонічність та не канонічність, благодатність одних та неблагодатність інших, я б хотів записати одну свою важливу думку. Якщо важливі думки в мене взагалі бувають.*смайлик*
Одним із цілком конкретних свідчень присутності благодаті в Українській Церкві, а відповідно – дійсності священичих хіротоній та благодатності святих Таїнств, окрім усього іншого, є присутність у нашому житті спокус. Спокуси- це намагання диявола завадити нашому спасінню різноманітними способами- як зовнішніми, так і внутрішніми. Якщо людина вже й так у владі диявола, то спокушувати надмірним чином її немає жодного сенсу. Навпаки! Це може бути небезпечним і привести до протилежного результату, що в жодній мірі не може бути вигідним сатані. Іноді люди дійшовши до дна спокус мають точку для того, щоб зупинитися та відштовхнутися, щоб виплисти нагору. Отже, серед усього іншого, наявність спокус у житті християнина – цілком логічний наслідок його приналежності до Церкви та ознака того, що він починає правильний духовний шлях.
Поки писав попередній абзац, пригадав більш оптимістичний, майже комічний випадок. Коли я тільки прийшов на свою першу парафію на Хмельниччині, сусіднє духовенство Московського Патріархату почало акцію з моєї дискредитації. Сталося так, що хоч я й не був єдиним українським священиком у районі, географічно моє село знаходилося оточене селами та містечками з типовими храмами УПЦ МП, а кілька парафій Київського Патріархату нашого благочиння були розташовані зовсім у іншому краю карти району. Я був чи не єдиний священик, який у той час наважився молитися українською мовою. Отже, конкуренти намагалися дискредитувати нас начебто богословським аргументом, зрозумілим усім парафіянам.
Вони казали, що оскільки ми розкольники, то наші молитви не дійсні, а Таїнства не благодатні. Так, наприклад, вода освячена на Йордан у «московських» священиків не портиться, а в «київських» дуже швидко протухає і покривається плісінню. Намальовані таким чином картини про сутність моєї діяльності справляли величезний вплив на психіку жителів села. Чимало з них дійсно щоразу ладні були ходити на десяте село до типового храму, тільки щоб випадково не опинитися в безблагодатних розкольників, у яких зацвітає агіасма – освячена на Богоявлення вода.
Взагалі, село з досвідом майже столітнього безцерковного життя продукувало чимало безглуздих чуток про сутність мого, зовсім незнайомого для них служіння. По-перше, священик – отець Андрій, котрий служив там переді мною, мав власне кадило. Після того, як він поміняв парафію, то вирішив забрати свою річ із собою. За цей час образ пастиря з кадилом настільки увійшов у сільську жіночу свідомість як одне ціле, що священик без кадила виглядав не менш дивно, як священик без голови, рук і ніг одночасно. Приїхавши у село, як на невідомий мені раніше безлюдний острів, я, природно, не знав, що кадила там більше було. Його треба було ще замовити та купити. Тому, перші богослужіння я звершував без нього. Це неймовірно спокушало місцевих неофітів, яким чисто візуально я був на 50% гіршим попереднього отця Андрія з кадилом. І тільки після того, як я знайшов 200 гривень і людину, яка змогла мені його продати – цей інцидент було вичерпано.
Також людей неймовірно спокушало те, що вони розуміли зміст прочитаних мною молитов. Кілька особливо диких бабусь вважали, що церковно-слов’янська мова повинна бути саме з московським нарєчієм. Я ж їм, очевидно,видавався шаманом чи чаклуном, який намагається через свої обряди навести на їхній рід вроки чи щось таке. Коли я помічав, що бабусі особливо напрягаються під час мого читання, то я не зміняючи мови тексту починав його читати або дуже швидко, або таким наспівом, який робив текст цілком недосяжний для зрозуміння, а отже – повертав їх у звичну атмосферу православного храму, де промовляють молитви на сакральній мові, яку не можна збагнути непосвяченим, при цьому не зійшовши з розуму. Цю проблему я вирішував тим, що намагався якомога більше говорити про те, що ми – Церква Українська, а тому молитва на рідній мові – багато логічніша та правильніша за молитву на мертвій мові болгар, часів Кирила і Мефодія.
Але повернусь до свяченої води. Безумовно, мій зірковий час настав у селі в той день, коли найбільш авторитетна альфа-бабуся засвідчила перед усім народом, що освячена батюшкою Євгенієм вода теж не портиться та не зацвітає, як вони сильно сподівалися. Аргумент «канонічних» батюшок зіграв із ними злий жарт. Вони самі постійно торочили всім, що розкольницька вода погана, бо її освячують самозванці лукавими молитвами на базарній і телячій мові. Але коли всі переконалися, що вода освятилася Богом не гірше ніж у попередні роки, більшість питань стосовно моєї харизми було знято автоматично. Догматичних і канонічних питань стосовно мого пастирського служіння у тому селі майже не виникало. Люди, здається, мене любили та з задоволенням приймали, за винятком тих бабусь, у яких я змушений був зупинятися на більш-менш тривалий час побуту.
Ці історії відбувалися вже досить давно – півтора десятка років тому. Але вони все одно залишаються в моїй пам’яті, як надзвичайно світлий та благодатний період мого пастирського служіння. Ось так вийшло, що збирався писати про одне, а написалося про зовсім інше. Так буває, якщо пишеш кілька текстів за один день. Добраніч )
