Професор Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Петро Іванишин балотується до Верховної Ради України. Він іде за політичним списком політичної сили “Правий сектор”.
Перегляньте також:
- Меморіал пам’яті на Тернопільщині має відображати релігійність і світськість, – священник ПЦУ
- «Без економіки ми не виграємо війни», – мер Збаража Роман Полікровський
– Пане Петре, як Ви зважились балотуватися до Верховної Ради України?
– Це сталось цілком несподівано. Я був запрошений на з’їзд Правого сектору, що відбувався на базі Добровольчого українського корпусу як консультант з ідеологічних питань. На місці зʼясувалось, що партія вирішила піти на вибори не лише по окремих мажоритарних округах, а й списком. Провідник Дмитро Ярош запропонував увійти в першу десятку, щоб підтримати тих бойових побратимів, котрі складають основу списку і разом реалізувати нашу націоналістичну програму. Хоча моєю мрією ніколи не було стати депутатом якогось рівня чи членом якоїсь партії (навіть найкращої, тому я й зараз безпартійний), його аргументи виявились переконливими для мене, особливо в контексті того, що чимало активного членства загинуло у боях із терористами та російськими окупантами, а ще більше – поранено. Сподіваюсь, партійні та громадські структури Правого сектору будуть розвиватись, вони швидко поповняться більш здатними до партійної роботи людьми, і тоді я зможу знову повернутися до своїх звичних справ: наукової роботи, викладацької діяльності, політичної аналітики.
– “Тризуб” імені Степана Бандери, яким керував Ваш батько, не мав амбіцій щодо влади. Тепер Правий Сектор бере участь у перегонах. Чому змінилося ставлення націоналістів до цього питання?
– Це стало вимогою часу. “Тризуб” на початку 1990-х років замислювався як вузькофункціональна молодіжна організація, котра виступала у тісному звʼязку із ОУН та партією Конгрес українських націоналістів. У кожної із цих трьох націоналістичних організацій були свої завдання. На “Тризуб” покладались виховне, пропагандивне та націозахисне. Політичну функцію мав виконувати КУН. Однак через низку обʼєктивних та суб’єктивних факторів така система націоналістичного руху перестала діяти. Уже наприкінці 1990-х “Тризуб” був змушений самостійно вирішувати організаційні, пропагандивні, націозахисні, політичні та ін. завдання. Як наслідок у 2001 році Василь Іванишин створює, а згодом удосконалює “Програму реалізації національної ідеї у процесі державотворення”, котра стає офіційною програмою “Тризуба”. Відтоді будь-яка політична співпраця нашої організації визначалась готовністю чи неготовністю тієї чи іншої політсили або кандидата у депутати підтримувати та так чи інакше реалізовувати положення цієї програми. До речі, деякі псевдонаціоналісти тоді дуже обурювались, чому наші хлопці не хочуть їх підтримувати на виборах: а причина була у невідповідності їх популістичних передвиборних обіцянок реальній націоналістичній програмі. Оскільки бажаючи співпрацювати на таких ідеологічних засадах було не надто багато, а країна швидко занурювалась у трясовину неоколоніалізму через зміцнення режиму внутрішньої окупації, В. Іванишин як провідник поставив тодішньому головному командирові “Тризуба” Дмитрові Ярошу завдання продумати можливість створення власної партійної організації. На жаль, смерть В.Іванишина у 2007 році дещо загальмувала цей процес, однак він не зупинився і після зимової революції 2013-14 років завдяки Д.Ярошеві реалізувався у створення на базі громадського руху політичної партії Правий сектор. До речі, в основу програми цієї партії лягла саме тризубівська програма В. Іванишина.
– Соціологи дають малий шанс Правому Сектору потрапити до парламенту. Чому, на Вашу думку, українська національна ідея має незначну підтримку серед людей?
– Не залежно від даних соціології, котра, як виявляється, часто не стільки репрезентує обʼєктивні настрої суспільства, скільки програмує їх, партія зобовʼязана брати участь у всіх можливих виборах. І тут розходиться не лише про закономірності партійного життя та роботи. Для націоналістичної політсили, котра не володіє жодним великим медіаресурсом, йдеться ще й про інше. Вибори – чудова нагода для широкого пропагування єдинорятівної для кожної нації ідеології національного державотворення – національної ідеї. Без побудови національної держави навряд чи можна буде вирішити питання із масштабним реформуванням системи влади в Україні, забезпечити усім громадянам свободу, справедливість і добробут чи перемогти московського окупанта.
– Ви науковець, професор, доктор наук. А в парламенті часто потрібні бійці, які вміють битися. Що Ви робитимете серед цієї публіки?
– Ви даремно думаєте, що в науковій сфері не потрібний бійцівський характер. (Сміється.) А якщо серйозно, то мої, хоча й незначні, спортивний та тризубівський досвіди дозволяють спокійно ставиться до можливих викликів у контексті парламентських дискусій. Крім того, переконаний, що сила політика полягає не у власних фізичних можливостях, а в силі сповідуваної політичної ідеології та в готовності опертися на підтримку народу. А котра із ідеологій сильніша та правдивіша за український націоналізм, ідеологію Т. Шевченка, І. Франка, М. Міхновського, Д. Донцова, Є. Коновальця, С. Бандери? Це можу стверджувати не лише як політичний теоретик, але і як літературознавець.
– Багато хто розчарувався у “Свободі”. Чи не повторить Правий Сектор її помилок?
– Стовідсоткові гарантії у політичній сфері, де діють тисячі різних обставин, – справа не вельми вдячна. Тим більше, не помиляються тільки святі чи ангели. Однак тут можна відважитися на певні ствердження. “Свободу” свого часу підтримали саме як активну антирежимну, націоналістичну силу. Мені здається, що однією з найбільших помилок цієї партії стало те, що вона, на жаль, не продемонструвала системну націоналістичну роботу та чітку націоцентричну позицію у на місцях, у парламенті, а ще більше – під час революційних подій на Майдані. Люди розчарувались, бо очікували від лідерів “Свободи” революційної програми націоналістичних дій, натомість її завели у тісну співпрацю із так званою обʼєднаною опозицією, схильною не до системних змін у державі, а до безідейних компромісів. У тому числі, як памʼятаємо, і зі злочиним режимом Януковича. Попри численні важливі і правильні законопроекти та заяви, у постмайданний період “Свобода” не спромоглася зайняти чітку націоналістичну позицію. Її похід у владу, в котрій переважно змінилися лише очільники міністерств та адміністрацій, а не спосіб управління, виявився самодискредитуючим. Правому сектору, щоб не повторити помилок “Свободи” чи, перед тим, КУНу, варто твердо стояти на позиціях українського націоналізму і послідовно реалізовувати свою програму національного державотворення та національного народовладдя.
Розмову вів Анатолій ВЛАСЮК,
http://www.dontsov-nic.org.ua
