Чому офіційний Київ і Варшава так бояться слова “пацифікація”…
- Опубліковано: Микола Бандрівський
- —
- 1 Травня, 2026 о 15:12
На цій світлині ви бачите Юзефа Пілсудського, того самого, який близько сто літ тому топив українські Галичину і Волинь у морях крові і нелюдських терпіннях.
І, саме у цей день – 16 вересня 1930 року поляки розпочали перші репресії, які тоді охопили близько 450 населених пунктів. До репресій проти українців тоді було залучено 16 рот поліції, полки уланів, десять ескадронів кавалерії.
Перегляньте також:
- Ринок нерухомості 2026: де в Україні найдорожче житло
- Вісла. Як «обмін населенням» став операцією знищення
А, почалося все з того, що 14 травня 1923 року тодішня Ліга Націй (сучасна ООН) передала Галицьку Україну до складу Польщі. Передала лише з тою умовою, що Польща надасть західним українцям автономію.
Але, після того, як Галичина увійшла до складу Польщі, то поляки показали українцям середній палець і не лише не дали нам ніякої автономії, але й переназвали наш український край “Східною Малопольщею”. Більше того, з того часу польський уряд офіційно взяв курс на ліквідацію українців як етносу в Галичині.
Тим біло-червоним приблудам-колонізаторам цього виявилося замало і уряд Пілсудського у вересні 1930 року розпочав особливі каральні акції проти західних українців, які офіційно отримали ганебну назву “пацифікація”, що з латині перекладається як “умиротворення”.
Перші репресії поляки розпочали 16 вересня 1930 року і вони тоді охопили близько 450 населених пунктів. До репресій проти українців тоді було залучено 16 рот поліції, полки уланів, десять ескадронів кавалерії.
Арештованих українців поляки збирали у громадських приміщеннях, де кожному наносили 25-30 ударів нагайкою при цьому примушуючи лаяти Україну, співати польський гімн і виголошувати здравиці на честь Юзефа Пілсудського.
Особливій нарузі поляки піддавали портрети Шевченка і Франка та плюндрували могили Січових Стрільців по українських цвинтарях. Тоді багато українок було згвалтовано поляками, десятки наших людей по-звірячому замордовано і вбито, а багатьох українців в жахливий спосіб мучили, перш ніж їх застрелили.
Зараз є два варіанти реагування на ці події, пов’язані із пацифікацією:
- перший: все залишити таким як воно є нині, тобто майже ніде не згадувати про ту пацифікацію. А з нашими сусідами з-за Сяну нехай наші можновладці у Києві й надалі – перед телекамерами і на приватних зустрічах на заміських віллах, обіймаються і тиснуть одне другому руки, як “щирі брати”;
- другий: мабуть, не всі українці хочуть закривати очі на всю цю окозамилювальну фальш і фарисейство нашого уряду, тим більше сьогодні, коли польський Сейм прийняв рішення про запровадження в Польщі 11 липня загальнонаціонального дня пам’яті жертв так званого “геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних територіях другої польської республіки”.
Мабуть, саме зараз політичним партіям і громадським організаціям, які вважають себе українськими, слід нагально звернутися до Кабінету Міністрів, Офісу Президента і Верховної Ради, щоби ті (проговоривши, перед тим, у своїх кулуарах тему пацифікації і узгодивши проекти, чи робочі їх напрацювання на профільних комісіях), прийняли “Закон про щорічне відзначення в Україні Дня пам’яті за жертвами польського геноциду проти західних українців у 1930-их роках”.
Якщо і на цей раз українці мовчатимуть щодо сьогоднішнього прийняття польським Сеймом закону про відзначення “геноциду, вчиненого ОУН і УПА…”, то – гріш нам всім ціна. І, в такому разі ми справді не гідні – як й передрікав Шевченко – слави наших пращурів, які все ще з надією дивляться на нас із Потойбіччя…
Микола Бандрівський
