Пам’ятники в кабінетах
- Опубліковано: Тарас Савчук
- —
- 26 Липня, 2026 о 14:13
Своєрідна декомунізація має стосуватися не лише пам’ятників, а й системи управління. Бо там є свої «пам’ятники»…
У нас чимало установ і закладів, які уже по 20–25 років очолюють одні й ті самі люди. За цей час виросло два покоління нових фахівців, але вони часто не мають жодного шансу потрапити на керівні посади, впливати на рішення та змінювати застарілі правила. Та навіть часто не на керівні посади, а просто влитися у колектив. Система залишається «своєю”, а керівні крісла — фактично довічними.
І це стосується не якоїсь однієї сфери. Подивіться на журналістику, культуру, мистецтво, органи виконавчої влади. Подивіться на державну адміністрацію, на керівництво багатьох закладів культури, творчі спілки. 60 плюс. Де оновлення? Де нові люди? Де конкуренція і свіже бачення? Що люди минулих поколінь розуміються в сучасному житті і що потрібно молодим?
Проблема не у віці як такому. І взагалі проблема не у віці. Проблема в тому, що десятиліттями керують одні й ті самі люди, сформовані іншою епохою та іншими принципами управління. Вони нерідко продовжують працювати за моделями, які вже давно не відповідають вимогам сучасного суспільства.
Ми живемо в країні, яка пережила Революцію Гідності, воює за своє майбутнє, цифровізується, змінюється. Але в багатьох кабінетах досі панують підходи, що сформувалися ще за радянських часів або не змінилися з часів Януковича. Це породжує бюрократію, закритість, небажання ризикувати й ухвалювати сучасні рішення. Часто такі люди стояли на антимайдані…
У більшості випадків такі керівники не стають рушіями розвитку. Навпаки — вони залишаються закритими до нових ідей, нетерпимими до іншої думки, бояться конкуренції та будь-яких змін. Замість підтримувати молодих, ініціативних і професійних людей, вони нерідко лише гальмують розвиток своїх установ. Так формується система, у якій головне — зберегти посаду, а не досягти результату.
І, на жаль, у багатьох випадках це не просто люди попердніх поколінь, а професійно обмежені, нетерпимі й закриті до всього нового керівники. Вони не підтримують ініціативних людей, не дають розвиватися молодшим, бояться конкуренції та сприймають будь-які зміни як загрозу власному кріслу.
Більше дестяка років на одній керівній посаді — це майже завжди не стабільність, а застій. Жодна система не може розвиватися без конкуренції, оновлення та приходу нових людей.
Якщо ми справді хочемо європейську Україну, то маємо говорити не лише про декомунізацію назв вулиць чи пам’ятників. Маємо говорити про декомунізацію управлінської культури — про відкриті конкурси, змінюваність керівників і реальні можливості для нового покоління брати відповідальність за майбутнє своїх громад.
Тарас Савчук
