Богдана Сененька
Богдана Сененька

Провідна методистка обласного методичного центру народної творчості

Колискові пісні, забавлянки, примовки, заклички, лічилки, жмурили, дражнили, прозивалки, мирилки, загадки, колядки, щедрівки, веснянки, гаївки, ігри… Ці різноманітні, гарні, зворушливі, цікаві твори для дітей виникли у дуже давні роки, своїм корінням торкаються народних обрядів, звичаїв, вірувань. 

Щирість, безпосередність, барвиста гра слів, загадковість, таємничість, як припускають фольклористи, дають підставу говорити про те, що духовну скарбницю народу наповнювали не тільки дорослі, а й юні і маленькі автори. 



Переходячи від одного виконавця до іншого, фольклорні зразки змінювалися, доповнювалися, створюючи цікаві варіанти. Скажімо, поширена закличка „Падай, падай, дощику”, або „Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику. На дідове полечко, на бабине зіллячко, на наше подвір’ячко”, яку діти промовляють у Гиньківцях Товстенсьої громади колишнього Заліщицького, тепер Чортківського району, у селі Соколів Золотниківської громади Теребовлянщини, що входить до Тернопільського району, звучить так: „Падай, падай дощику, зварю тобі борщику, поставлю на гілочку, гілочка вломиться, дощик перестане”. У Рекшині Нараївської громади минулого Бережанського, новоствореного Тернопільського району вона іншого змісту: „Не йди, не йди, дощику, зварю тобі борщику, поставлю на дуба, закличу голуба. Як голуб прилете, дощик перелете”. Такі заклички мають спорідненість із творами, що прийшли із далекої старовини, коли люди вірили у магічну силу слова, яка може вплинути на природу, змінити її. 

У Новому Нижбірку Васильковецької громади на Гусятинщині, тепер Чортківського району, радіючи прильоту лелек, дівчатка і хлопчики вигукують: „Бузьок, чапля, дай молока крапля. Чи горнец, чи скопец, а наш бузьок молодец”. У Городниці Скалатської громади Підволочищини Тернопільського району діти підкидають шапки, плещуть в долоні, голосно промовляючи: „Бузьок, чапля, дай молока крапля. То в горнец, то в скопец, своїй жінці на чопец.” 

Ці заклички набрали задирикуватого, жартівливого тону і, можна сказати, є дотичними до дражнилок. Вони не відзначаються глибиною логічної думки, але в них присутня широка дитяча уява, фантазія. Чимало дитячих творів змістовними не назвеш. Дослідники народної творчості пояснюють це тим, що в основі мислення маленьких дівчаток і хлопчиків не цілеспрямований сюжет, не логічне завершення твору, а звуки, барви, образи. 

Значна роль у пошуку та збереженні творів, що урізноманітнювали будні малих українців, належить фольклорним гуртам. 

У 90-х роках минулого століття Марія Степанівна Калина, яка керувала фольклорно-етнографічним колективом у селі Новий Нижбірок, підготувала цікавий сценарій, в якому подала сценку із життя, побуту сільської багатодітної родини першої половини 20-го століття, що розкривала скарбничку народних ігор, лічилок колискових, забавлянок. 

Глядачі з добрими почуттями спостерігали, як мама загорнула у полотнину хліб, взяла гладущик молока, зв’язала все у вузлик, наказала дітям бути чемними і пішла в поле жати пшеницю, жито. Старша донечка Галя співала наймолодшій Ганнусі колисанки: 

„Ой ни-ни-ни, гроші в скрини. А для кого?. Для дитини. 

А хто буде колисати, то той буде гроші мати”. 

„Ой спи, дитя, колишу тя, а як заснеш, то лишу тя”. 

„А-а-а, коти два: шарі, бурі обидва. 

Один пішов по миші, другий Ганю колише” 

„Ой лю-лю-лю, старий гулю, лізь на вишку по цибулю”  

„Не полізу, бо ся бою, бо там баба з коцюбою”. 

„Ой лю-лю-лю, старий басе, лізь на вишку по ковбаси”. 

„Зараз, тілько з п’єца встану, може якось їх дістану”. 

Маруся, Андрійко, Іванко бавилися в камінчики. Дійшло до прозивалок: „А Іван-тарабан сиві коні пасе. А Маруська-тарабуська єму їсти несе”. Галя примирила братчиків і сестричку, починала читати „Кобзаря”. Андрійко розповідав вірші, що недавно вивчив: „Хатина біленька”, „Я до лісу не піду”, „Ой пожену сиві кози”  

Далі до гри в лапанки, жмурки (хованки), діти приказували лічилки: 

„Плила качка по воді, несла яйця золоті, 

По одному, по одному, а ти, качко, йди додому”.  

„Біжить щур попід мур і питає кабана: „Чи далеко до млина?”. 

„А ти ,щуре, не питай, бери торбу і втікай”. 

„Епіль, епіль межи нами. Хто вкрав цукер в свої мами? 

Раз, два, три. Хто вкрав? Ти? 

Ті, що вкрали, повтікали. Тепер бери втікай ти”. 

„Сидить жаба під корчем, зачинає рити. 

На кого то слово впаде, той буде жмурити”. 

Жмур ставав у кут зі словами: „Жмуру, жмуру, ховайтесє в дзюру. Як знайду – розірву, ще й до пана поведу”. Діти розбігалися і ховалися. З колиски встала найменша сестричка Ганнуся. Галя брала її на коліна, імітуючи легкими ударами кування чобітка о п’яточку дитини, промовляла забавлянку: 

„Куй, куй, ковалі, то великі, то малі,  

А старого коваля посадили на коня, 

Дали єму молоток, аби кував чобіток”. 

Рахувала пальчики: „Бобик, горошок, фасолька, бараболька. А той старий бобиско „фур” – полетів і на бабину хату сів”. Маленька Ганнуся співала колисанку: 

„Пішла киця по водицю та й упала у кирницю, 

А кіт ходит, та й заводит: „Кицю ж моя, кицю, 

А хто ж мені мододому спече паляницю?”. 

Іванко грав на гребінці мелодію пісні-танцю „Перина”. Маруся та Андрійко танцювали і співали: 

„Чи я тому винна, що перина зимна? Яку мама мала, таку мені дала”. 

Інший виступ ансамблю  „На оболоню” включав веснянки, гаївки, загадки, прозивалки, танець „Орел”, гру „Бабця-коцюбабця”. За її сюжетом одна з учасниць одягає довгу спідницю, закручується в хустину. Це „бабця-коцюбабця”. До неї підходять діти. Вона їх питає: „Де ви були?” Дівчатка і хлопчики відповідають: „На роботі”. Далі йде такий діалог: „Що робили?”. „Ми нічого вам не скажем, тільки ручками покажем”. Діти імітують процес роботи, а „бабця-коцюбабця” відгадує, чим вони займалися: копали, сапали, жали, пололи, шили… Якщо каже правдиво, то всі втікають від неї, а вона лапає. Кого спіймає, той стає на її місце. Якщо не відгадає, їй присуджують фант: щось виконати, найчастіше – заспівати. 

Своє народознавче напрацювання Марія Калина прикрасила ще іграми: „Учитель”, „Пекар”, „Жабка”, „Млин”, „Гудки”, „Ремінець”, „Трояк”. 

Для гри „Учитель” обирають дитину, яка найбільше підходить на педагогічну посаду. „Учні” стають однією шеренгою. „Вчитель” чи „вчителька” дає їм завдання. Наприклад, одному три „жабки”, тобто три стрибки, другому – чотири „ліліпути” – маленькі кроки, третьому три „парашути” – три кроки обертом, четвертому два „велетні” – тобто два великі кроки. „Жабок”, „ліліпутів”, „парашутів”, „велетнів” „вчитель” чи „вчителька” розподіляє справедливо. Якщо хлопчикові чи дівчинці, скажімо, випали „велетні ”, то наступного разу – „ліліпути”. Хто скоріше приблизиться до лінії, де стоїть „вчителька” чи „вчитель”, обидвоє міняються місцями. „Учениця” чи „учень” стає „вчителькою” або „вчителем” і навпаки.  

На рівній місцевості перед грою „Пекар” роблять піраміду з консервних бляшанок. Напроти неї відзначають чотири лінії, одна за другою. Діти стають на найвіддаленішу лінію. В руках палиці. Один за одним цілять по консервній піраміді. Хто влучить, переходить на ближчу від піраміди лінію. Чергує „пастух”, він складає розбиту піраміду. А довкола розкидані палиці. Кожен гравець намагається забрати свою. „Пастух” перешкоджає. Якщо вхопить котрогось, стає на його місце, точніше на лінію, до якої той прийшов. Якщо „пастух” не зможе вловити когось, то виконує свою попередню роль. А спійманий стає „пастухом”. Гра продовжується. Виграє той, хто дійшов до першої лінії.  

Діти стають у коло і присідають. Попередньо вибрана „жабка”, оббігаючи коло, непомітно за спиною одного із гравців підкидає йому хустинку і продовжує бігти. Той, кому потрапила хустинка, бере її і біжить за „жабкою”, а вона, оббігши коло, присідає на його місці. Гравець із хустинкою стає „жабкою”. Якщо дівчинка чи хлопчик не помітить за спиною хусточки, „жабка”, оббігши коло, застукає його, то цей штрафник присідає всередині кола. Дітям, які там зібралися, вкінці цієї гри, що називається „Жабка”, присуджують фанти. 

Учасники і учасниці гри „Млин” беруться за руки довкола невеликої ями, заповненої водою. Навпроти неї застромлена палиця. Діти бігають навколо ями, промовляючи:  

„Ой на горі дубина, при дубині калина, 

При калині ставочок, при ставочку млиночок. 

Паде вода на коло, буде дуже весело”. 

На останні слова зупиняються. Палиця розділяє ватагу на дві групи і кожна намагається перетягнути іншу до ямки. Руки під час цієї дії не можна роз’єднувати. Тут необхідно проявляти спритність. 

Перед грою „Гу́дки” хлопці вирізають гнучкі палиці з ліщини. Стають вряд. Кожен тисне свою палицю до землі. Намагається зробити це так, щоби ліщина набрала найбільшої пружності. Відпустивши руку, вона відлітає, ніби на пружині. Виграє той, чия палиця полетіла найдальше. 

У грі „Ремінець” беруть участь діти і дорослі. Всі стають у коло обличчям до середини. Один гравець із ремінцем ходить довкола позаду них, швиденько, непомітно вкладає пасок в руки комусь і стає на його місце . Хто взяв ремінець, вдаряє ним сусіда праворуч, який втікає по колу, щоби не отримати більше ремінцем від того, хто його тепер має і біжить за ним, а йому треба стати на своє місце. Дитина чи дорослий із ремінцем далі ходить довкола, щоби вкласти ремінець якомусь гравцеві. Забава вимагає пильності, уваги. Дивлячись до середини кола, треба помітити чи сусід зліва взяв ремінець і якнайскоріше побігти, щоби не дістати ним по спині і стати на своє місце. 

„Трояк” – також для дітей і дорослих. Одному гравцеві закривають очі. Він ставить долоню, скажімо ліву під праву руку і навпаки. Хтось із гурту вдаряє по долоні. Якщо той, хто отримав удар, відгадає хто бив, то міняється з ним місцем. Якщо ні, стоїть далі із долонею під рукою. Гру продовжують.  

Творчий доробок народного молодіжного обрядово-фольклорного колективу під керівництвом Софії Рижевської з містечка Ланівці минулого Лановецького, тепер Кременецького району доповнювали ваші дзвінкі веснянки, ігри. Зокрема, „Пускайте нас до вербової лати”, що збирає гурт молоді. Неподалік, два хлопці, які разом зробили імпровізовані ворота: взялися один правою, другий лівою рукою. Інші діти співають: „Пускайте нас, пускайте нас до вербової лати, до вербової лати”. „Воротарі” відспівують: „Не пустимо, не пустимо, мости поламані, мости поламані”. Діти далі: „А ми мости полатаєм, а вам дівчат залишаєм, таки перейдемо, таки перейдемо”. Беруться за руки в один ряд, йдуть, пришвидшують кроки, мелодію і лунає: „Соломиця не вломиться, наша дівка не втомиться, таки перейдемо, таки перейдемо”. Пробігають під воротами. „Воротарі” переймають двох дівчаток чи хлопчиків, які по одному стають за кожним із них і обома руками чіпаються до їхнього пояса. Гра продовжується, доки не переймуть усіх дітей. За „воротарями” вони, тримаючи один одного за пояс, утворюють дві шеренги і перетягують одна другу .  

Перед грою „Гусак” і „сорока” діти також обома руками беруть один одного за пояс і шикуються у ряд. „Гусак” перший, за ним дівчатка і хлопчики – „гусенята”. Обирають „сороку”. Вона краде останнє „гусеня”: підбігає і три рази легенько вдаряє його по голові. „ Гусак ” і „ гусенята ”, не виходячи з ряду, намагаються перешкодити їй. Бавляться, доки „сорока” перетягне всіх „гусенят”. 

„Рвуть діти „буряки ”. І для цієї гри діти – „буряки” тримають одне одного обома руками за пояс. Сідають у один ряд. До першої дитини, „буряка” підходить дівчинка чи хлопчик, хто керує грою. Питає: „Де пан?”. У відповідь чує: „Там далі”. Так до останньої дитини, яка говорить: „Я сам пан”. Далі, такий діалог: „А можна у вашому городі рвати „буряки?”. „Рви, якщо можеш”. Дівчинка чи хлопчик (хто керує грою) знову йде до першої дитини і вириває її. Це зробити не легко: „буряка” за пояс міцно тримає сусідній учасник – „буряк”, а його інший і так далі. „Буряки”, яких вирвала дитина, яка керує грою, стають за її спиною в ряд, тримають за пояс одне одного обома руками і так разом виривають усі „буряки”. 

Щоби бавитися в „Жучка”, дівчатка, хлопчики стають один перед одним у два ряди і сплітають руки для доріжки – кладочки. По ній йде „жучок” менша, молодша дитина. Може бути кілька. Їх за руки підтримують двоє старших. Всі повільно, невеликим кроками рухаються вперед, співають: „Ходить „жучок” по ручині, а „жучиха” по деревині. Грай, „жучку”, грай, грай, вигравай. Як виграєш, то наш будеш, не виграєш, чужий будеш. Грай, „жучку”, грай, грай, вигравай”. Коли мала дитина перейшла доріжку, двоє старших із її кінця перебігають наперед кладочки, за ними інші, сплітають руки, щоби „жучок”, або їх кілька, могли рухатися далі. Гра продовжується довго, за бажанням. 

Софія Іванівна Рижевська, заслужена працівниця культури України, усміхаючись, задоволено говорила: „ З іграми діти ніби забувають, що вони виступають на сцені. Бавляться, як десь на природі, на якійсь галявині”. 

У селі Велеснів Монастириської громади, яка увійшла до Чортківського району, на Святий вечір після урочистої трапези діти забавлялися. Побутувала гра „Бити олій”. На не дуже широку лаву лягали два хлопці: котрийсь з одного боку, інший з другого. Трималися за ноги. Нижня частина тіла не торкалася лави, висіла, а ноги вдарялися докупи: „били олій”. Так пригадувала Романа Степанівна Черемшинська, співзасновниця, директорка Велеснівського етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, відмінниця освіти України, Всеукраїнського товариства „Просвіта” імені Тараса Шевченка. 

Народні ігри сприяють у вихованні кмітливості, спритності, сміливості, розвивають творчу уяву, мислення, додають дитині сили, здоров’я. З ними виростала, плекалася молодь багатьох поколінь.  

Богдана Сененька,
провідна методистка обласного методичного центру народної творчості 

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.

Джерело: Новини Тернопільщини
Теги: #Колискові пісні, #обрядові пісні, #пісні
Коментарі





Опілля квас ціни iPhone 14 Pro в Одесі, Україна

Статті

Інтерв'ю
У Тернополі в лікарні для воїнів виступив гурт “Kozak System”
09:15, 22 Травня, 2024

У Тернополі в лікарні для воїнів виступив гурт “Kozak System”

Блоги

ТОП новини тернопільщини: