“Нє могу! Нє хочу і нє буду!”

ТЕРНОПІЛЬ. У магазині на Тарнавського…

Довго думала, писати-не писати… Але два “таких” випадки у такому маленькому місті упродовж тижня…

Так от, старший чоловік у черзі голосно розмовляє мосКАЛьською. Після останніх подій у місті – напружує(

– Як можна розмовляти цим язиком, який нас вбиває! – першим реагує чоловік у фіолетовій сорочці, якого підійшла черга.

– А что вам росія сдєлала?

– І ви ще смієте таке казати?!

– Ето амєріканци убівают! – не моргнувши оком каже той і аж піниться:

– росія вам, українцам, дома построїла.

– Ого, а це вже цікаво… А що ви тоді тут робите? Тоді вже забирайтеся звідси! І як взагалі ви тут опинилися в Україні?

– Я тут давно жіву.

– І за цей час не змогли вивчити українську?!?!

– НЄ МОГУ! НЄ ХОЧУ І НЄ БУДУ!

– Ну, тоді я вас не буду обслуговувати, – втрутився у словесну перепалку продавець, який був свідком цього невігластва.

– Тогда я буду жаловаться! Гдє ваше начальство? – зарепетував …. КАЛьський чоловік і кулею вилетів на вулицю…

* * *

Таксист під’їхав за пасажиркою. Вітається першим : “Добрий день! Христос Воскрес!”

– Чьо – чьо? – скривилася та так, як ніби скуштувала гіркої редьки. Їхала вона до тубдиспансеру, проблеми зі здоров’ ям. Про це голосно розповідала по телефону. .. КАЛьським язиком. Та хай собі… І все ж…

Таксист на прощання знову сказав так само, як і на початку…

За це пасажирка (у якої проблеми із здоров’ я!) у відповідь… Відімстила. І знаєте як?

Вона поскаржилась диспетчеру на цей номер таксі, свідомо збрехавши, що в салоні було… Брудно, а їй через це – некомфортно. Роботу таксі було… Заблоковано.

Звісно, згодом розібрались…

П. С.

До відома гостей міста!

У християнській традиції висловлюванням “Христос Воскрес!” вітаються аж до Вознесіння. Це так, між іншим.

* * *

Раніше, до війни, пощастило багато мандрувати. Скрізь, куди їхала, цікавилась культурою і традиціями тієї країни. Вивчала трохи слів тієї мови, якою там розмовляли. У такий спосіб висловлювала ПОВАГУ до тамтешнього люду. Пригадую, як важко мені давалось латвійське “дякую”). ПАЛДИЄС! Але ж запам’ятала. Або мова “телугу” – на півдні Індії.

А тут… Таке…

Може, це така невиліковна хвороба?

А, може, наша мова добрий лік від всілякої ментальної нечисті, яка, зачувши її, починає всіляко всередині пручатися?

“НЄ МОГУ. НЄ ХОЧУ І НЄ БУДУ”!

Є над чим замислитися…

Валентина Семеняк
Фото авторки