Ніл Антонович Хасевич — український художник-графік, громадський діяч, член ОУН та УПА, чия творчість стала потужним інструментом пропаганди боротьби за свободу української справи, пише “Еспресо.Захід” з нагоди 73-ї річниці героїчної загибелі художника.
Біографія Хасевича: від семінарії до міжнародного визнання
Ніл Хасевич народився 25 листопада 1905 року в селі Дюксин, що на Рівненщині. Він походив з родини диякона Антона Хасевича та Феодотії Хасевич. З юних років Ніл виявляв здібності до малювання. Свій творчий шлях він розпочав в іконописній майстерні при духовній семінарії, де й навчався. З трьох синів у родині Хасевичів двоє згодом пов’язали своє життя із церквою.
Перегляньте також:
- «Хлопці, доведіть, що ви — боги війни»: історія молодого командира гармати
- «Борода» про службу, бойову адаптацію та віру в перемогу
Коли Нілу було 14, його життя зазнало трагічних змін: потрапивши в нещасний випадок на залізниці, він втратив ліву ногу, а також пережив смерть матері. Попри фізичні та емоційні випробування, юнак не здавався. Він закінчив гімназію в Рівному, а згодом вступив до Академії образотворчих мистецтв у Варшаві.
У столиці Польщі Хасевич навчався під керівництвом відомого графіка Владислава Скочиляса, опановуючи мистецтво дереворитів — техніки, яка згодом стала його візитівкою. Ще студентом він здобув міжнародне визнання: його роботи виставлялися у Львові, Варшаві, Празі, Берліні, Чикаго та Лос-Анджелесі, отримуючи почесні нагороди.
Наприкінці 30-х років минулого століття, маючи визнання та успіхи, Хасевич усе ж вирішив повернутися на рідну Волинь, де присвятив себе викладанню та громадській діяльності.
Громадська діяльність: повстанське мистецтво у криївках
Ще до Другої світової війни Ніл Хасевич активно брав участь у громадському житті. У Варшаві він став співзасновником мистецького гуртка «Спокій», який об’єднував молодих українських митців.
Після повернення на малу батьківщину він долучився до Волинського українського об’єднання, а згодом вступив до Організації українських націоналістів, де познайомився з тодішніми лідерами українського національного руху.
Друга світова війна та окупація України стали переломними в житті художника. У 1943 році він назавжди зв’язав себе з підпіллям УПА, обравши шлях боротьби замість богемного життя.
Його громадська діяльність органічно перепліталася з політичною. Хасевич входив до центрального та крайового проводів ОУН, а з 1949 року став членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР) — органу, що координував боротьбу за незалежність. У підпіллі він очолював друкарню повстанців, готуючи підпільні видання та навчаючи молодих художників, які продовжували його справу.
Останнє десятиліття свого життя Ніл провів у криївках, працюючи в умовах постійної небезпеки. 4 березня 1952 року його криївку в селі Сухівці на Рівненщині оточили війська НКВС. Відмовившись здатися, Хасевич разом із побратимами загинув у бою (за іншою версією — застрелився). Місце його справжнього поховання досі невідоме.
Творчий стиль: мистецтво як політична зброя
Творчість Ніла Хасевича вирізняється поєднанням високої майстерності та глибокого ідейного змісту. Він спеціалізувався на дереворитах — гравюрах на дереві, які дозволяли створювати чіткі, виразні образи, придатні для масового тиражування. Його стиль характеризується лаконічністю, символізмом і емоційною силою. Хасевич уникав зайвих деталей, зосереджуючись на головному — переданні духу боротьби та національної ідентичності.
У підпіллі його мистецтво стало частиною пропаганди УПА. Він створював ескізи прапорів, печаток, відзнак, бойових нагород, а також бофонів — повстанських «грошей», які слугували не лише практичній меті, а й були заявою про суб’єктність України. Його дереворити, такі як «Вивіз на Сибір» чи «Він край свій боронить», відображають трагізм і героїзм боротьби українського народу проти окупаційних сил. Незважаючи на те, що ці роботи були створені в складних умовах повстанської криївки, вони вражають своєю майстерністю та оригінальністю.
Ніл Хасевич не залишився осторонь і політичної сатири. Для сатиричних журналів УПА, як-от «Український перець» і «Хрін», він створював листівки, плакати та карикатури, спрямовані на критику радянської влади. У 1951 році його роботи були представлені делегатам ООН, а в 1952 році у Філадельфії у світ вийшов альбом «Графіка в бункерах УПА». Це було однією з причин, чому радянські окупанти так прагнули розшукати та ліквідувати Ніла Хасевича.
«Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються», — написав художник Ніл Хасевич за рік до своєї загибелі.
Зв’язок із ОУН та УПА: творець візуального образу боротьби
Ніл Хасевич став невід’ємною частиною ОУН та УПА, використовуючи свій талант як зброю в інформаційній війні. Під псевдонімами «Бей-Зот», «Левко», «Рибалка», «Джміль» та іншими він керував графічною ланкою пропаганди, створюючи символіку, яка надихала бійців і українське населення. Його роботи не лише піднімали бойовий дух, а й доносили до світу правду про український спротив.
За свою діяльність Хасевич отримав численні нагороди: Хрест Заслуги та Хрест Бойової Заслуги (ескізи яких сам і розробив), а також медаль «За боротьбу в особливо важких умовах». Він відмовився від пропозиції емігрувати на Захід, обравши залишитися в Україні до кінця.
Його мистецтво стало мостом між підпільною боротьбою та міжнародною спільнотою, доводячи, що навіть у найтемніші часи культура може бути силою опору.
Ніл Хасевич – це більше, ніж художник чи повстанець. Він — живе втілення стоїцизму. Його творчість демонструє, що мистецтво може бути не лише засобом естетичного вираження, але й потужним інструментом боротьби за свободу, здатним змінювати світ. Завдяки роботам Хасевича, світ отримав уявлення про Українську повстанську армію як про рух, що прагне до справедливості та незалежності України, а не просто як про локальний збройний конфлікт.
Сьогодні спадщина Ніла Хасевича зберігається в музеях України, а його ім’я носять вулиці в багатьох містах.
Коментарі
