Незрячий поет Василь Лящук зі Старого Почаєва володіє даром передбачення

«Найстрашніше – втратити не зір, а віру», – вважає старопочаївський Гомер – поет Василь Лящук, який повністю осліп ще понад двадцять років тому. Усупереч непроглядній темряві, він продовжує випромінювати світло і мережити вірші. Поезія для нього – це повітря, яким він дихає, і вода, що тамує спрагу. З-під його пера вийшли у світ понад тисячу віршів, що помістилися у восьми поетичних збірках.

Василь Лящук родом із Старого Почаєва, що на Кременеччині, проте більшу частину життя 66-річний поет мешкає у Рівному. Коли Василеві виповнилося 18 років, він пішов працювати у Рівненське навчально-виробниче підприємство Українського товариства сліпих, проте не переставав мріяти стати студентом і завдяки власній наполегливості й великому бажанню здобути вищу освіту закінчив філологічний факультет Рівненського педінституту. У 1988-ому році держава надала Василеві Лящуку квартиру, яка вже багато років поспіль є хоронителькою його творчого натхнення. Але й до сьогодні пан Василь своєю домівкою вважає те місце, де народився, де живуть його дві сестри, де мама співала йому пісень… 

На долю Василя Лящука випало чимало випробувань. Він народився повністю сліпим на праве око, а на ліве бачив лише три відсотки. Лікарі поставили йому діагноз – вроджена катаракта з ускладненнями. Він міг бачити маленькою точечкою, якою мусив водити від початку до кінця кожного слова, щоб можна було щось прочитати, адже ця точка охоплювала лише дві-три літери, залежно від шрифту. Щоб щось розгледіти в просторі, йому доводилося підносити це до самісінького носа. Сам про себе поет каже, що бачив світ на відстані руки, а далі все зливалося в туман. 

У дитинстві Лящук дуже любив малювати, помічав різні яскраві кольори і відтінки. Нині дякує Богу, що не народився повністю сліпим і має уявлення про яскраві барви. Однак ще тоді хлопець розумів, що не зможе бути художником, бо для цього потрібно мати хороший зір. Так і вирішив стати не художником пензля, а художником слова. 

Коли у Василя Лящука ще був зір, йому творилося набагато простіше. З самого ранку міг взяти чистий аркуш паперу і, ще не знаючи, про що буде писати, повертався спогадами у своє минуле за натхненням. І неважливо, який час доби був – ніч чи день, якась дивна сила змушувала його вставати, брати ручку й писати. Бувало навіть, що, стоячи на одній нозі в переповненому автобусі, поет подумки писав вірші. Тоді Василь старався їх запам’ятовувати, щоб занотувати, коли прийде додому. Поет зізнається, що його надихають любов до життя, віра в Бога і в добрих людей. Тільки от у 1988 році його спіткало нове випробування долі – після невдалого падіння кришталик єдиного зрячого ока зрушився з місця і Василь втратив неоціненну можливість читати й писати. У 43-річному віці темрява назавжди огорнула поета…

Зрячим старопочаївський Гомер буває лише у снах – не простих, а кольорових. У снах йому видається, що він ніколи не був сліпим, а от коли прокидається – опиняється у пітьмі. Після того, як на очі насунувся темний серпанок – сильно розвинулися нюх і слух. Багато звуків він може почути навіть через кілька стін. Володіє також даром передбачення, може відчувати людей і віщувати майбутнє. Своєму другові Миколі Пшеничному напророчив стати великим поетом. У похресникові Миколі Пізеню побачив священика, а хлопцеві Ігореві, який жив на квартирі у Василя Лящука, передбачив майбутню долю – дружину-лікарку і сина.

На жаль, більшу частину життя поет змушений проводити в чотирьох стінах своєї квартири. Тоді цілими днями «спілкується» з аудіокасетами, читає книги через магнітофон або грає в шахи сам із собою. Найбільше цінує ті миті, коли може виступати з віршами і перекладами перед читачами на літературних зустрічах. Василя Лящука часто запрошують викладачі технікумів, коледжів, вишів… 

Життя поета склалося так, що в нього немає сім’ї, тому дуже любить, коли хтось приходить у гості. Пан Василь не лише гостинно відчиняє їм двері власного помешкання, а й своє щире серце, яке часто буває самотнім, бо невесело на світі жити, коли нема кого любити. Якщо довго ніхто не навідується і не телефонує, то квартира для Василя Лящука перетворюється на в’язницю… А коли приходять – почувається щасливим. 

Пан Василь – дуже віруюча людина. Він пригадує, як написав одного зі своїх віршів під час Богослужіння в церкві. Коли всі стояли і співали, поет упав на коліна й просльозився, бо в той момент відчув, що живе на цій землі недаремно і Бог привів його сюди з особливою місією – через вірші закликати людей до спасіння. Йому вдається бачити зором свого серця те, чого ми не бачимо. Він безмежно цінує те, до чого ми, зрячі, залишаємося байдужими – можливість самостійно рухатися, працювати чи просто дивитися у вічі іншій людині…

Всупереч непроглядній темряві, Василь Лящук продовжує багато писати. Торік світ побачила збірка сонетів Вільяма Шекспіра у перекладі нашого земляка. Над цією збіркою поет працював майже півстоліття. У цій копіткій роботі йому допомагали добрі люди, друзі, знайомі, які читали сонети вголос, а потім допомагали шукати потрібні слова-відповідники у словнику. Старопочаївський Гомер перекладає не лише з англійської, а й з російської, білоруської, польської, німецької мов. Усі свої поезії пише на дошці Брайля для незрячих. Завдяки цьому письму він може складати акровірші, в яких перші літери рядків утворюють слова. «Зашифроване» слово – ім’я людини, якій присвячений твір, можна прочитати, рухаючись не за першими літерами рядків, а за другими, іноді – навіть за четвертими. Причому не тільки зверху вниз, а й навпаки. 

Поет сподівається, що його творчий доробок увійде до скарбнички великої української літератури. Його вірші про маму покладені на музику багатьма композиторами, а кілька поезій введені до шкільної програми для позакласного читання для учнів 1-4-их класів.

Не блукай
Не блукай між домами,
Коли вдома жнива,
Їдь частіше до мами,
Поки мама жива.
Пам’ятай, що не завше
Ти застанеш її,
Довгий шлях подолавши
З міста в рідні краї.
Може, в серці й заниє
Той могильний горбок,
Та боргів не покриє
Ні твій плач, ні вінок…
Тож хай навіть громами
Доля путь прошива,
Все одно – їдь до мами,
Поки мама жива.

На відстані руки
Сприймаю світ на відстані руки.
Таких дивакуватих небагато.
Триматиму й нестиму крізь віки
Свій згусточок землі, свій неба атом.
Душа співа, бо є ще парубки,
Є віра християнська і дівчата.
Сприймаю світ на відстані руки. 
Таких дивакуватих небагато.
З-понад усіх доріг та гір стрімких
І над яйцем, що проклює курчатко,
І над кінцем, що перейде в початок,
Й над берегами рідної ріки
Сприймаю світ на відстані руки.

Роздуми
Життя – це не просто прощання 
і зустрічі,
Життя – споконвічне шукання
Людей і веселки у сонячній хусточці, 
Життя – це і сміх, і зітхання…
Ти чуєш плачі, бачиш сльози, що зливою
Течуть і не знають зупинки?
Я ж бачу, як люди радіють щасливі,
Від радості сліз – дві краплинки.
І бачу, як молодість біжить ось 
по вулицях,
У неї – хвилина тривожна.
Он там – умирають, а далі – 
цілуються.
Сміятись і плакати можна.
Підносяться в небо споруди антенами,
Клекоче життя мільйонів.
Тут люди заповнені працею денною,
Тут щастям зовуться долоні.

Ірина КОШІЛЬ 
НОВА Тернопільська газета

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram