Не Роксолани

Туреччина стоїть далеко не першою у списку країн, куди українці переїжджають у пошуках кращої долі, однак впродовж останніх років наших співвітчизників там значно побільшало. І понад 80 відсотків з них  – це жінки, переважна більшість з яких  заміжні за громадянами цієї країни. Долями вони не схожі на легендарну  Роксолану з популярного серіалу. Хіба що в їхніх серцях так само вживаються почуття до чоловіка-іноземця і любов до батьківщини. До речі, самим туркам здебільшого не подобається, коли їхніх дружин порівнюють з Роксоланою. Бо вони вважають, що вплив Хуррем на Сулеймана Пишного змінив хід історії Османської імперії зовсім не в кращий для неї бік.

     З президентом української громади в Анталії я познайомилась, коли довелося шукати на відпочинку комп’ютерну клавіатуру з українським шрифтом. Чотирнадцять років тому колишня кіровоградка Вікторія Михайлова вийшла заміж за турецького будівельника Тарика Юкселя ( до речі, зараз він також бере активну участь в діяльності українського товариства). А потім склалося так, що в Туреччині знайшли свою долю і обидві її дочки від першого, українського шлюбу. Відтак ще міцніше прив»язали до цієї країни народжені тут маленькі внуки. Вікторія цілком щаслива у своїй великій україно-турецькій родині, тож могла б займатися виключно нею. Але душа просила більшого, хотілося робити щось корисне і для інших людей. А ще дуже хотілося не загубити свою українськість і допомогти зберегти її іншим.Тому й з»явилася кілька років тому ідея створити разом з друзями-земляками товариство «Українська родина». А втілити її допомогло Почесне консульство України в Анталії, де помічником Почесного консула працює колишня вчителька з Одещини і також турецька дружина Наталія Караджа.

«Одне з наших головних завдань – це сприяння українцям в адаптації тут, адже життя за кордоном завжди складне, – розповідає Вікторія Михайлова. – Допомагаємо в оформленні документів, перекладі, надаємо юридичні консультації. Дуже часто доводиться бути чимось на зразок довідкового бюро, швидкої психологічної допомоги, «розрулювати» найрізноманітніші життєві ситуації. В когось виникає сімейний конфлікт, який самі вирішити не здатні, в когось – непорозуміння з роботодавцем чи власником найманої квартири, хтось хоче знайти українську няню. Не раз звертаються у пошуках роботи. Чим можемо – допомагаємо. Нам навіть пропонували створити спеціальну фірму по працевлаштуванню, але покищо вагаємось, бо це надто велика відповідальність. Роботодавці дуже різні бувають, та й наші не завжди дотримуються законодавства, як належить. 

     Нерідко дівчата і жінки приходять, щоб просто поговорити, порадитися в якійсь побутовій справі, вилити свої печалі-жалі, позгадувати про Україну чи обговорити останні новини звідти. Звертаються до нас і представники турецької сторони, коли десь щось трапилося з українськими громадянами і необхідне наше втручання. А часом доводиться ставати посередниками у зовсім вже особистих справах. Була в нас така, наприклад, історія. Молода дружина успішного українського бізнесмена закохалася тут під час відпочинку в звичайного пляжного хлопчика, який заледве сам на себе заробляв. І – все, буде розлучатися, забирати дитину і переїжджати сюди. Спочатку до нас звернувся її чоловік – відкрийте їй очі, мовляв, хай не робить дурниць. Відтак була непроста розмова з жінкою. А потім ще й той хлопець телефонував  з претензіями, що втручаємось в його особисте життя. Звичайно, дорослі люди вправі самі вирішувати, як їм жити і  що робити, однак і стороння порада іноді зупиняє за крок до непоправних помилок. Хоч в деяких випадках навіть не знаєш, що порадити. Ось нещодавно приходила зовсім молода жінка з немовлям на руках і запитувала, що їй робити. Чоловік працює звичайним офіціантом, коли довелося утримувати дружину з маленькою дитиною, перестало вистачати навіть на найнеобхідніше. А вона навіть у своїх батьків, які залишилися в Україні, допомоги попросити не може. «Щоб дозволили вийти заміж, я їх тоді обманула, що він багатий, то як тепер грошей проситиму?» – запитує сумно. «Про що ж ти раніше думала?!» – запитую. Юна мама лише без слів опустила додолу очі…

     Різних нещасливих і щасливих історій, пов»язаних з життям українців в Туреччині, Вікторія Михайлова може розповісти стільки, що на цілу книгу вистачить. Поки розмовляємо, в офісі «Української родини» продовжують лунати дзвінки від наших співгромадян, яким потрібна допомога товариства. Запитують, як оформити громадянство для малюка мами-українки, який щойно народився в Анталії, цікавляться умовами оформлення довгострокової візи, просять зробити терміновий переклад документів. Остання послуга користується дуже великою популярністю, бо тут її надають за смішну порівняно з турецькими нотаріальними конторами плату. Ще й при цьому абсолютно безкоштовні консультації нададуть. А для самого товариства ці переклади – чи не єдине на сьогодні джерело отримання коштів на утримання офісу та проведення культурних заходів. Дякувати, що місцева влада, з якою налагоджено дуже хороші стосунки, сприяє в організації останніх.

     За кілька років діяльності анталійській «Українській родині» ( до неї в Туреччині взагалі не було жодної подібної організації) вдалося зробити чимало і для всієї української громади. Зокрема, відкрито першу в Туреччині бібліотеку українських видань. Стали традиційними різні заходи з нагоди найбільших українських свят та проведення Днів української культури. А у подальших планах – відкриття представництв в усіх великих містах Туреччини, створення християнської громади, благодійного фонду, народного хору, проведення етнічного фестивалю. З великим ентузіазмом займаються активісти товариства також організацією в Анталії українських дитячого дитсадка та школи, адже тут підростають вже сотні українсько-турецьких діток. Планують випускати в майбутньому і українську газету. Журналістів тут вистачає, тож справа лише за коштами. І віриться, що все у них вийде. І ще частіше звучатимуть з вуст турецьких українців на адресу Вікторії Михайлової та її колег слова, яким так радіють вони зараз: «Дякуємо! Як добре, що ви є!…»

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram