Політична партія «Правий сектор» іде на вибори. За таких умов і активним учасникам націоналістичного руху, і симпатикам «Правого сектора» потрібно чітко розуміти, навіщо це робиться. Точніше – навіщо українським націоналістам депутатство.
Перегляньте також:
- Яйця, хліб та овочі: чому українці платять за продукти все більше
- Опублікували креслення Ягільницького замку 1817 року
В умовах нинішньої політичної системи сама постановка питання про необхідність йти на вибори може здатися дивною. Навіщо йдуть на вибори політики та бізнесмени місцевого рівня? Щоб кришувати бізнес, задовольнити власні амбіції, стати елементом вищого щабля нинішньої антинародної системи. Навіщо місця в парламенті кримінально-олігархічним кланам, котрі керують «рейтинговими» партіями? Щоб і надалі займатися дерибаном на загальнодержавному рівні, розпродувати наші національні багатства, лобіювати інтереси своїх закордонних спонсорів, господарів та партнерів. А навіщо депутатство нам – націоналістам?
Як і в попередні роки існування неоколоніальної України, український націоналізм продовжує залишатися революційною ідеологією та політичним рухом. Наша мета – знищення нинішньої кримінально-олігархічної системи і побудова такої держави, головною метою якої буде турбота про національні інтереси української нації. Тобто для нас, українських націоналістів, гасло Національної революції продовжує залишатися актуальним. Той, хто не є революціонером, не має права називатися націоналістом.
Майдан мав деякі окремі ознаки Національної революції, але аж ніяк не призвів до її перемоги. Його наслідком стала втече Януковича та переформатування режиму внутрішньої окупації. Нинішня влада є не менш цинічною і антиукраїнською, ніж попередня. В. о. президента Турчинов здав Путіну Крим. Порошенко здає Донбас. Олігархи продовжують керувати життям країни. Приймаються абсурдні закони. Злочинці – не покарані, антиукраїнські сили – не заборонені. Корупція зростає.
Так чи інакше, якщо українці прагнуть гідного життя у власній країні, рано чи пізно вони повинні піднятися на висоту Національної революції і піти за нами, націоналістами. Інакше вони й надалі будуть приреченими жити «на нашій, не своїй землі».
Історія майже не знає випадків, коли б революціонери здобували на виборах абсолютну перемогу. Це повинні пам’ятати і ми. Олігархи та їхні маріонетки контролюють ЗМІ, за награбовані у народу багатства вони проводять масштабні агітаційні кампанії, промивають мізки, навішують на вуха наївного електорату тони локшини. Отож, у націоналістів мікроскопічні шанси здобути на виборах АБСОЛЮТНУ ПЕРЕМОГУ – більшості населення зручніше вірити у брехню, вірити черговим «обіцяльникам», а не тим, хто хоче добра власному народу. Проте не все так погано у нашому домі, і якщо націоналістам не під силу сформувати парламентську більшість, то вони мають усі шанси сформувати фракцію.
Наша електоральна база – це патріоти, думаючі люди, люди, котрі мають імунітет відносно брехні продажних ЗМІ та підступних і водночас примітивних політтехнологій. Це люди, котрі не вірять «обіцяльникам», не продають голоси, не дають себе обманути. Люди, для яких головне – не біл-борди та телевізійні ефіри, а ідеї та моральні якості людей, котрі ці ідеї представляють.
Варто підкреслити, що для нас партія – це всього лиш один із елементів націоналістичного руху, а депутатство – один із методів націоналістичної боротьби. ОУН не була партією і не мала представництва у польському сеймі. Одначе саме вона, а не тодішні легальні партії і в період польської окупації, і під час Другої світової війни написала золоті сторінки нашої історії. «Правий сектор» не повинен обмежуватися партійною діяльністю. Він повинен перерости у монолітний, але структурований широкомасштабний націоналістичний рух. Так само і діяльність депутатської фракції «Правого сектора» буде лиш допоміжним елементом у підготовці та проведенні Національної революції.
Користь від діяльності фракції «Правого сектора» буде наступною:
По-перше, ми отримаємо право законодавчої ініціативи. Зрозуміло, що не всі наші законопроекти будуть підтримані іншими депутатами (у них свої інтереси, котрі рідко збігаються з інтересами нашої нації). Та все ж, відштовхуючись від політичною кон’юнктури і використовуючи методи народного тиску (ті ж палаючі шини під ВР – непоганий аргумент), можна реалізувати хоч частину законопроектів, спрямованих на захист національних інтересів.
По-друге, депутатство відкриває нові обрії пропаганди націоналістичних ідей. На жаль, наше суспільство звикло орієнтуватися на статус, на форму, а не зміст. 20-річний хлопчина, молодий активіст націоналістичного руху, котрий роздає на вулиці газети, може бути мудрішим за пузатого респектабельного політикана, чию пику люди часто бачать по телевізору. І люди швидше повірять цьому виродку, ніж націоналісту. Тому – «Якщо гора не йде до Магамеда, Магомед іде до гори». Ми повинні формально стати частиною нинішнього політикуму, аби збільшити власні можливості, але при цьому залишитися націоналістами-революціонерами, не асимілюватися в тому болоті, котре зветься політикою.
По-третє, депутатство дасть змогу вирішувати чимало проблем територіальних громад. Один із вимірів Національної революції – це руйнування системи бюрократизму і ліберальної демократії і запровадження, натомість, системи національного народовладдя. Гадаю, що депутати-націоналісти зможуть на практиці показати переваги такої системи.
По-четверте, власні депутати потрібні революційному руху для вирішення деяких питань оперативного і тактичного рівня. Депутат може брати на поруки активіста, котрого за реальні патріотичні справи затримала міліція. Нинішня політична бидлоеліта використовує депутатську недоторканість, аби безкарно красти і здійснювати інші злочини. Націоналістам же вона знадобиться для того, аби ефективніше проводити локальні націозахисні акції.
Саме таким я бачу сенс у тому, аби кожен тверезо мислячий і патріотично налаштований громадянин України віддав свій голос за «Правий сектор».
Василь Лабайчук
