Дружина з синами ще нескоро повернуться додому, де кожен куточок нагадує про їхнього батька та чоловіка, а разом із спогадами з новою силою повертаються біль і розпач від непоправної втрати. 48-річного Віталія Ващенка з Кременця нелюди жорстоко вбили на власному подвір’ї. Вбили не за порушення закону людського чи Божого, а за правду, за те, чим він жив і за що боровся…
Перегляньте також:
- «Веселі канікули з Богом» у Дністровському каньйоні: для дітей влаштували розваги
- У селі біля Тернополя затримали снайпера
Трагедія, що сколихнула не тільки Кременець і Тернопільщину, а й усю Україну, сталася 26 травня, після десятої вечора. Судячи з усього, замовні вбивці підстерегли активіста і так побили його арматурою чи битами, що в нього не було шансу вижити. А все тому, що будучи членом громадської організації “Народна рада Кременеччини”, депутатом і головою фракції “Народний контроль” у Кременецькій міській раді, Віталій Ващенко з побратимами боровся проти свавілля і беззаконня, яке чинили місцеві посадовці органів прокуратури, суддів, міліції та влади. Очевидно, вороги цього пробачити не могли і затаїли чорну злобу до слушного часу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Тернополі затримано організатора вбивства громадського активіста Віталія Ващенка
– Тієї страшної ночі не забуду ніколи, – з болем у голосі каже дружина активіста Наталя Миколаївна. – Віталій був у Сашка, свого побратима з “Народної ради”, було вже по десятій вечора, і я попросила, щоб він їхав додому. Минуло півгодини, а Віталія все нема, телефон не відповідає… Не знаючи, що й думати, зателефонувала до Сашка, і він пішов подивитися, де Віталій затримався… Потім з Віталієвого телефону відповів травматолог і повідомив, що він у лікарні, а близько другої ночі його не стало…
– Яким був Віталій Володимирович у житті?
– Він був дуже доброю людиною, також розумним, інтелектуалом. Мав технічну освіту, та, попри це, все життя вчився – освоїв юриспруденцію, вмів мурувати й штукатурити, варити газові котли, працював із деревом. Віталій завжди всього добивався сам, сам собі пробивав дорогу. Був єдиною дитиною в сім’ї. Його батьки розлучилися, а коли Віталієві було три рочки, помер батько. Не знаю, що Віталія так загартувало. У нього була якась патологічна сміливість, він нічого не боявся. Був альтруїстом, завжди був готовий допомогти і допомагав. За останніх два роки громадської діяльності він зачепив багато серйозних людей і дороги назад уже не було. Його не раз попереджали, погрожували…
– Коли стався той переломний момент, що Віталій Володимирович вирішив для себе, як Франкові каменярі, “лупати сю скалу”?
– Напевно, після Помаранчевої революції, хоча він до неї ставився дещо скептично, вважав, що нічого доброго з того не вийде. Так, власне, й сталося. Змінився тільки гарант. Віталій бачив, що в який кабінет не зайдеш, — скрізь, як правило, низький інтелектуальний рівень, казнокради, хабарники, брехуни, а вони ще й керують і не дають людям нормально жити. Віталієві боліло, що вся ця нечисть між собою пов’язана, переплетена, що довкола несправедливість, рука руку миє…
– Людям із загостреним почуттям справедливості за даних обставин доволі нелегко…
– Це правда. Після Помаранчевої революції Віталій почав відкрито виступати проти свавілля і беззаконня. Старався контролювати місцевих суддів, прокурорів, правоохоронців, які самі порушували закон. За це вони його й ненавиділи. А він хотів змінити країну, хотів кращого майбутнього для дітей, та, на жаль, один у полі не воїн… Якби ви знали, які у нас при владі страшні люди, як вони прикриваються гаслом “Слава Україні!”, а під тим гаслом скоюють злочини. Колись за це гасло у Сибір відправляли, за нього життя віддавали, а тепер у людей не залишилося нічого святого, ні честі, ні совісті. Вони думають, що якщо при владі, то вже схопили Бога за бороду, але ми всі ходимо під одним небом і всім доведеться відповісти за свої вчинки.
– Віталій Володимирович розповідав, що на Помаранчевому майдані не був, а коли почалася Революція Гідності, то вже не міг всидіти удома…
– Я намагалася його зупинити, але це було неможливо. “Не тримай, – казав, – я там потрібний”. Був такий одержимий, що я вже тоді думала, що додому живим не повернеться. То був страшний час, я телевізор не вимикала, не могла ні жити нормально, ні їсти, ні спати. Особливо було страшно під час розстрілів на Майдані 18-21 лютого. Там усе зачищали, метро закрили, рух перекрили, а Віталій був у самому пеклі, рятував поранених… То щастя, що там його куля минула…
– Віталій Володимирович часто казав, що не може змиритися з несправедливістю, що довели країну до того, що молоді й перспективні люди виїжджають за кордон піднімати чужу економіку, а у своїй країні залишається всяка негідь, яка тільки й думає, як набити власні кишені…
– Віталій не міг з цим змиритися, не можу і я. Він не раз казав, що як тільки громадянське суспільство хоч трохи пробуджується, то власть імущі відразу ж організовують як не Майдан, то війну, то ще щось придумають, аби народ знову придушити, винищити. Наша біда в тому, що в нас генетично закладена психологія раба. Ми звикли, що на нас тиснуть, а ми тихенько собі робимо те, що нам кажуть. Але так не має бути! Зовнішній ворог страшний, але проти нього є кулі, а от що робити з ворогами внутрішніми?! Напевно, маємо перейти через щось страшне, щоб стати людьми, а не збіговиськом, яке тільки й шукає, як задовольнити свої фізіологічні потреби.
– Зрозуміло, що у вас завжди було хвилювання за чоловіка. А останнім часом не передчували чогось лихого?
– Була тривога на серці, телефонувала до Віталія по кілька разів у день – хоч слово-два, але щоб почути, що з ним усе гаразд. У нас рідко бували непорозуміння, сварилися ми лише через його громадську діяльність. Я просила, щоб він нікуди “не ліз”, бо в нас двоє дітей, їх потрібно ставити на ноги. А він заспокоював: “Не хвилюйся. Переможемо”. Та, щоб перемогти, потрібна підтримка, а він з побратимами з “Народної ради” пішов проти цілої системи, проти влади, а влада – це і гроші, і сила. Хвилювалася також через його здоров’я. За два роки затримань, судів, домашніх арештів, нервів, переживань у нього дуже підірвалося здоров’я, з’явилася гіпертонія… Але, незважаючи на всі труднощі, Віталій доостанку залишався оптимістом.
– Ви вийшли заміж у 18 років і були одружені з Віталієм Володимировичем 22 роки. Це нелегкий і немалий шлях…
– У Віталія все життя було пов’язане з ризиком. У 22 роки він переганяв машини з Казахстану до України. Тоді були важкі часи, а він, такий молодий, наважився вирушати в таку далеку дорогу. Розповідав, що були такі снігові бурі, що їхати було неможливо, машину засипало снігом, а потім доводилося відгрібатися і їхати далі. Багато разів доводилося втікати від рекету. Потім возив товари з Польщі, зайнявся бізнесом. Але ніколи, ніколи не переступав закону, ніколи не зробив нічого поганого. Віталій мене дуже підтримував, оберігав, старався у всьому допомогти. Він був чудовим батьком, то я – сувора мама, а він всю душу дітям віддавав. Напевно, хотів синам компенсувати батьківську любов, якої йому так бракувало в дитинстві.
– Як Віталій Володимирович справлявся з тиском з боку суддівсько-прокурорської банди, що йому додавало сил?
– По-перше, віра. Він щиро вірив, що нехай не тепер, нехай пізніше, але зміни обов’язково будуть. По-друге – сім’я. Віталій тішився успіхами синів, знав, що ми його любимо, чекаємо і завжди підтримуємо. Він також дуже любив тварин. Колись у нас удома були собаки, коти, рибки, папуги, черепаха… А нещодавно якось зізнався, що йому дуже сумно. “Треба зловити якогось пса і привести додому, – сказав. – Подивися, скільки є бродяжок, відмиємо і буде у нас жити…” Не встигли… Віталій ніколи не вважав себе героєм, не любив показовості й публічності, хоча його громадська діяльність і вимагала цього. Для нього головним у житті була правда, він за неї боровся, нею керувався і за неї заплатив життям…
