На початку 1990-х Іздрик писав: «Мої сни ― це література вищого ґатунку. Залишається дрібничка ― записати їх на папері, перетворити на маленькі закарлючки та чорні значки.
Перегляньте також:
- У Підгайцях зловмисники вкрали туї біля кладовища
- Як виключатимуть світло на Тернопільщині 23 листопада
Та хіба можна передати ними це відчуття страху й радості чи насолоди, яке з’являється в снах? І головне ― відчуття знання. Знання та розуміння. Уві сні я знаю та розумію довколишнє, мені відома суть речей і сутність життя. І всі події виправдані внутрішньою логікою, яку я неспроможний опанувати, прокинувшись». Зараз же Юрко Іздрик ніби й не цікавиться літературою, але пише і видається багато.
Н.К.: Пане Юрію, які книги Вам читали в дитинстві і які книги Ви любили читати?
Іздрик: Ніхто мені нічого не читав. А сам я найбільше любив Велику Радянську Енциклопедію, закарпатські народні казки, «Тореадорів з Васюківки» Всеволода Нестайка, новели та повісті Мопассана і Купріна.
Н.К.: А зараз які книги читаєте?
Іздрик: Ніякі. Втім, люблю перечитувати раннього Пелєвіна.
Н.К.: Вас часто називають «гуру». В індуїзмі та буддизмі гуру ― духовний наставник, учитель, що передає знання, скеровує і живить пробудження учня… Чи могли б Ви бути учителем або викладачем, чи волієте якось інакше передавати майбутнім поколінням здобутий досвід?
Іздрик: Досвід ― справа індивідуальна, як його можна передати? Можна щонайбільше вчасно комусь сказати потрібне, правильне слово ― та й це, здебільшого, справа випадку, бо ж невідомо кому, коли і яке саме слово виявиться потрібним. Одного разу, щоправда, виникло в мене нездорове бажання сказати щось таке розумне й батьківське поколінню нинішніх 20-річних. Я навіть збирався якийсь такий текстик написати ― щось на кшталт прижиттєвого заповіту чи там «послання юним». Думав десь півночі. Записувати не довелося, бо все моє гіпотетичне напучування звелося до однієї фрази: «Бережіть себе». Це я найчастіше й говорю молодим. А вчителем я бути б не зміг ― з мене навіть батько виявився нікудишній ― яка вже там педагогіка?
Н.К.: До Вас часто звертаються «Юрій Романович»? Подобається?
Іздрик: Так до мене звертаються лише міліціонери і держслужбовці. Не подобається. І міліціонери не подобаються. І службовці також. Втім, від «пана Юрія» мене теж пересмикує (упс .) ― ред.). Зрештою, не має значення, як до мене звертаються: сам факт звертання вже означає, що комусь щось від мене потрібно. А це напрягає. Я люблю, коли до мене мовчать.
Н.К.: Скажіть, які у Вас стосунки з літературою? Що, власне, для Вас є література?
Іздрик: Література перестала цікавити доволі давно ― десь у той час я і перестав займатися журналом «Четвер». Я залишив собі задоволення бавитися словами ― бо це і моя природна схильність, і в той же час ― простір максимальної свободи й деміургії. Але це мій особистий простір. А якою мірою він перетинається з простором літератури, ― мені байдуже.
Н.К.: Якось на зустрічі творчої майстерні кафедри теорії літератури і компаративістики Інституту філології Ви висловили думку, що «найбільшою помилкою середньої школи є «супні освітні набори», які «підсовують» школярам і тим самим не дають розвиватися внутрішньому
відчуттю стилю». Яким чином можна поліпшити літературний раціон сьогоднішніх школярів?
Іздрик: Не знаю. Як соціопат взагалі не маю зеленого поняття, як вирішувати суспільні проблеми. Я зі своїми проблемами не завжди даю собі раду ― куди мені до соціалки. А «Літературний раціон» мав би бути різноманітним, і жодним чином не мав би бути загальним і обов’язковим. Це лише в пролетарській їдальні всім пасує «перше, друге і компот» (в сучасних категоріях ― «бігмак, фритки і кола»). Більшість людей в дорослому житті не читають нічого крім цінників і програми телепередач ― який сенс псувати їм дитинство вивченням класиків?
Н.К.: Кажуть, після прочитання Сартрової «Нудоти» хочеться викинутися з вікна, а читаючи Прохаська, сповнюєшся спокоєм і рослинною філософією. Чи є такі книги, після прочитання яких Ваше життя кардинально змінилося?
Іздрик: Ну, щоб аж кардинально, то ні. В різному віці книжки діють по-різному. Коли ти юний, добра книжка змінює настрій ― як і будь-який психоактив. Коли ти більш-менш дорослий, добра книжка змінює хід думок. А коли ти зрілий, доброю видається книжка, що провокує бодай одну несподівану рефлексію.
Н.К.: Доводилося чути, що наприкінці 80-х до Івано-Франківська завезли якусь чорнобильську партію вина. В організмі людей, які його спробували, відбулися мутації, і всі вони почали писати вірші, малювати… Так зародився «Станіславський феномен». А що потрібно для сучасної молоді, аби активувати творчий процес?
Іздрик: Ага. Мабуть, так воно й було. Я теж, по суті, почав активно писати, коли повернувся додому після ліквідації аварії на ЧАЕС ― чудесна сила радіації, не інакше. Напевно, не обійшлося без стронцію і в Станіславі. Стосовно ж сучасної молоді… А що існують якісь проблеми з її творчою активністю? Мені здавалось, що радше навпаки ― варто подумати про якесь заспокійливе. Втім, можу помилятися. Але так чи сяк не бачу потреби щось спеціально стимулювати. Потреба в творчості ― якщо вона є ― якраз та людська потреба, яку найлегше задовольнити.
Н.К.: «Мені хочеться викликати до хати всіх письменників, зняти з них штани, відшмагати й заставити вчити українську мову, починаючи десь із класу п’ятого» ― сказали якось Ви. Чи досі Вам хочеться таке зробити? Навіщо?
Іздрик: Ну, відколи я перестав редагувати чужі тексти, бажання шмагати письменницькі дупи трохи пригасло, однак це не змінює того факту, що сила-силенна цілком успішних сучасних українських письменників незадовільно знають мову. Біда навіть не в тому, що не знають, адже мова ― річ, якій вчишся ціле життя, а в тому, що не відчувають потреби вчитися.
Н.К.: А іздрик-віртуальний та Іздрик-реальний ― це дві різні особи?
Іздрик: Безумовно. А є ще, кажуть, Іздрик нереальний… Коротше кажучи, мене ― багато, а нас ― один.
Н.К.: У 2013-14 рр. вийшли Ваші поетичні книги «Ю», «Після прози» і «ABOUT», а до того, у 1996-му була поетична збірка «Станіслав і 11 його визволителів». Як цей період Вашого «не-віршування» могли б назвати літературознавці: «17 років перерви» чи «17 років прози»?
Іздрик: Та хоч «17 миттєвостей весни» ― звідки мені знати хід думок гіпотетичних літературознавців? Сам я трактую цей період як період учнівства, так зване «виписування». Власне кажучи, це був час посиленого вивчення засад і можливостей мови.
Н.К.: А продовжіть рядок ― «від прозаїка до поета…»
Іздрик: «..на всіх язиках все мовчить».
Н.К.: Розкажіть, як народжуються ритми і рими для Drumтиатру?
Іздрик: Ритми і рими народжуються внаслідок певних нейрон-фізіологічних процесів, про які мені, як інженеру за освітою, майже нічого не відомо.
Н.К.: Чи близький Вам психоделічний рок? Які гурти чи музичні композиції мали на Вас вплив?
Іздрик: Я не поділяю музику на психоделічну і не психоделічну. Звісно, інструментарій рок-музики з його частотним діапазоном і децибелами здатний безпосередньо впливати на біологічні організми, тому рок-музикантам легше ввести слухача у трансів стан ― для цього не конче виконувати те, що отримало жанрове визначення «психоделічний рок». Однак особисто для мене найпсиходелічнішою практикою, пов’язаною з музикою, є хоровий спів ― це крутіше, ніж груповий секс за інтенсивністю на гормональний баланс.
Н.К.: Як Вам вдається майстерне поєднання вокабулярного, інструментального і цифрового способів видобування звуків?
Іздрик: Самому мені це якраз і не вдається. Тому ми граємо втрьох. І намагаємося не демонструвати власні вміння, а дослухатися і чути одне одного. Коли вдається ― тоді вдається й музика.
Н.К.: Свого часу Ви разом із Лідією Стефановською переклали книгу Чеслава Мілоша «Родинна Європа». Чому більше не займаєтеся перекладами?
Іздрик: Перестав займатися перекладами й редагуванням, бо не бачу сенсу морочитися з чужими текстами ― набагато приємніше бавитися зі своїми.
Н.К.: У Пєлєвіна є роман «Жизнь насєкомих», де люди метаморфизуються у комах, комахи у людей. У кого могли б перетворитися Ви ― у комаху, птаху, тварину, рослину, гриба…?
Іздрик: Рослинний спосіб існування мені, мабуть, найближчий.
Н.К.: Колись Ви говорили, що і текст Конституції, і поетичний спадок Шевченка ― усе художня література, і до реальності вона не має ніякого стосунку. Чи зміниться така тенденція найближчим часом?
Іздрик: Яка тенденція? Про що Ви говорите? Про взаємозв’язок вербального й невербального? Це тема для дисертації, а не для бліц-опитування. Та й взагалі – мало що я понаговорював у минулих життях. Не реінкарнуватися ж мені тепер назад в особу, якої давно вже нема, щоб зрозуміти, що вона там мала на увазі.
Н.К.: Порадьте, що почитати вчителям української мови та літератури, аби зрозуміти сучасний літпроцес і бути не нудними на уроках?
Іздрик: Знаєте, в сучасному літпроцесі я давно втратив орієнтацію. А вчителям літератури можна порадити хіба що справді прочитати ті книги, про які вони говорять на уроках ― несуттєво, чи сучасна це література, чи класика ― і ділитися з учнями своїми особистими враженнями. Якось так. Хоча, хто я такий, щоб роздавати поради вчителям?
