Парафіяни борсуківської церкви Святого Миколая, збудованої в 1892 році, заходячи в храм, не всі знають, що по лівій стороні його серед багатьох святих є ікона пророка Іллі, створена їх земляком Мефодієм Речманом.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Мефодій Федорович Речман народився у травні 1877 року в Борсуках Кременецького повіту в сім’ї селянина-хлібороба. Батько, Федір, був людиною богатирської статури і прожив понад 100 років. Мати, Степанида, славилася у селі як талановита ткаля і вишивальниця. Світлиця їхньої хати була наповнена візерунками, вишитими рушниками, скатертинами. Настільними книгами у сім’ї були «Кобзар» Т. Шевченка, твори Г. Сковороди, І. Котляревського, Л. Глібова. Мати довгими зимовими вечорами читала їх дітям. У Мефодія були два старші брати Афтис і Самуїл та сестра Тетяна.
Русявий, з голубими допитливими очима, з правильними рисами обличчя хлопчина виділявся серед однолітків потягом до знань і особливо до малювання. Велике плесо озера, що було поблизу хати, розкішні верби навколо, мамині вишиванки, ілюстровані книги — все це ще більше прищеплювало Мефодію любов до мистецтва. Це помітив священик, який більше 50 років правив у Свято-Миколаївській церкві і навчав селянських дітей у Борсуківському однокласному народному училищі Закону Божого. Після розмови з родичами отець Філарет відвіз хлопчину в Київську рисувальну школу, директором якої був відомий український художник Микола Мурашко. Здобувати з 1892 по 1898 рік художню освіту йому допомагали викладачі М. Мурашко, В. Яблочкін, М. Врубель, М. Пимоненко, І. Селезньов. Поряд з навчанням малюнку та живопису учнів знайомили з творами корифеїв світового мистецтва, організовували екскурсії на виставки та в музеї Києва.
За навчання, житло доводилось платити. Тож в особливо складний період батько для цього змушений був продати коні. Та й працелюбність і талант майбутнього художника допомагали. Коли проводили реставраційні роботи і художні розписи в Києво-Печерській лаврі, Володимирському соборі, Кирилівській церкві видатні художники — брати Віктор і Аполінарій Васнецови, Михайло Врубель, то брали його помічником. Завершивши навчання з відмінними оцінками і похвальною грамотою, Мефодій отримує скерування у Московське імператорське строганівське училище, куди він успішно склав вступні іспити.
Проживаючи у Москві, майбутній художник душею і серцем був з Україною, рідними Борсуками. Про це він писав родичам. І хоча на літні канікули студентів-строганівців залучали до художнього оформлення інтер’єрів вокзалів, розпису стін у палацах, він намагався приїхати у рідне село. Допомагав батькові у полі, малював сільські краєвиди, проводив розписи у церкві. В 1905 році, завершивши навчання і одержавши диплом першого ступеня та звання «ученый-рисовальщик», Мефодій Федорович їде в Україну, на промисловий Донбас, у місто Дружківку. Там викладає художні дисципліни в жіночій гімназії, пише свої художні полотна. З-під його пензля появляються пейзажі, портрети, кілька ікон.
У 1930-х роках йому вдалося організувати в Дружківці дитячу художню школу, де його обирають директором. Мефодій Федорович з дружиною не мали своїх дітей. Тому всю батьківську любов він передавав учням цієї школи. І виплекав сотні юних талантів. Не випадково в місті організовують галерею кращих творів дитячої художньої школи. Та все це перекреслила Друга світова війна. Наступили часи жорстоких облав, знущань, голоду.
Німецькі окупанти захопили приміщення дитячої художньої школи, знищивши все обладнання і матеріали, в тому числі й окремі полотна художника. Щоб якось прожити, Мефодій Речман, дещо продавши, купує дві бджолосім’ї, засіває зерном свій невеличкий город. Його хліборобська мудрість, селянська кмітливість врятували від голоду не тільки власну сім’ю, а й сусідів. Уже після війни він, як міг, підтримував свою хвору сестру Тетяну, родичів.
Скільки б не прожив на Донбасі, художник думками линув у далеке і миле серцю село. В листах він з ностальгією згадував своїх земляків, тихоплинну Горинь. Незважаючи на вік та хворобу, взимку 1947 року вирушає на рідну сторону. Коли гостював у родичів Шандруків, племінниця Ликерія Іванівна познайомила його з малюнками сина Анатолія. Мефодій Федорович, позитивно оцінивши їх, пообіцяв хлопцеві допомогти, але через хворобу йому цього не вдалося зробити. Проте впевненість старого художника в таланті родича дала відрадні плоди. Анатолій Феофанович, закінчивши Кременецький педінститут і працюючи в Тернопільському обласному центрі дитячої творчості, продовжив справу Речмана. Його художні полотна виставлялися на обласних, республіканських виставках. По шляху свого родича пішов і середній син Шандруків — Вавіл. Він, художник Херсонського художнього комбінату, брав участь не тільки в обласних, всеукраїнських, а й міжнародних художніх виставках. До речі, 30 жовтня в обласному художньому музеї відкрилась багатогранна виставка праць Шандруків — Анатолія, його дочки Тетяни і Вавіла.
Мефодій Федорович повертається в Дружківку і того ж таки 1947 року йде у вічність. Похований на кладовищі цього міста. Частину картин, що залишив після себе, дружина продала, щоб прожити у повоєнні роки. Решту забрали у галереї і невідомо ще куди. Чи збереглися вони? М. Ф. Речман не шукав слави, не бігав за нагородами. Селянська скромність цього не дозволяла. Він малював для людей і вчив мистецтву дітей. Тільки за це треба його пам’ятати.
Григорій ВОЛЯНЮК.
с. Борсуки Лановецького району.
«Вільне життя плюс», №96 (15624) від 28.11.2014 р.
