Вона каже, що їй трапилось якесь дурне серце — воно болить і не дає спокою. Одного дня, під час Революції Гідності, «щось всередині стиснуло серце в кулак». Відтоді вона — письменниця, авторка семи книг, етнограф, громадська активістка з Тернополя Лілія Мусіхіна — живе із серцем у кулаці. Штаб «Самооборони Майдану Тернопільщини» став її домом. Бажання зберегти Україну і життя її захисникам перекрило всі інші бажання та мрії.
Перегляньте також:
- «Веселі канікули з Богом» у Дністровському каньйоні: для дітей влаштували розваги
- У селі біля Тернополя затримали снайпера
Волонтерські будні цієї жінки безперервні. Навіть уночі вона не вимикає телефон, що озивається до 130 разів на добу. Волонтерське колесо її команди закрутило світ. Вояки та їхні родичі звертаються до Мусіхіної як до людини, котра може все і навіть більше. Проте в лялечці камуфляжного кольору сидить яскравий метелик, що трепетно обнімає тендітними крильцями свій маленький мрійливий світ.
Минулого тижня Ліля в числі інших волонтерів отримала нагороду від ГО «Спілка бійців та волонтерів АТО «Сила України». З рученят маленької донечки загиблого Героя України Віктора Гурняка.
На вістрі болю і тривоги
— Розкажіть про свою Елю. Хочете, щоб у ній билося ваше серце?
— З ним важко жити. Але я ще під час Майдану зрозуміла, що воно в неї таке, як у мене. У серпні їй буде 13. Тепер вона в таборі «Правого сектору». Ми стараємося виховувати наших дітей гуртом за допомогою «Пласту», «Молодої Просвіти», МНК…
— Ви взяли на себе відповідальність за Україну і тих, хто її нині захищає. Як мириться з цим ваша материнська відповідальність?
— Дуже переживаю, що мало часу проводжу з дочкою. Коли вона спить, намагаюся поцілувати її в пальчики, в чоло… Раз на два-три місяці ми стараємося влаштувати собі вечір дівчачого щастя — обоє дуже любимо це. Купуємо кілограм морозива, лягаємо, обнімаємося, накриваємося ковдрою, вмикаємо якесь дівчаче кіно. Еля — моя найбільша слабкість і найвища цінність. Найвразливіше моє місце.
— Часто журналісти просять вас розповісти про один день у штабі. А «Калину» цікавить ваш день удома: як мами, дружини, господині…
— Господинею не почуваюся вже дуже давно. Прокидаюся рано, вигулюю собаку. Потім готую сніданок, бо дитину треба годувати. Повертаюся ввечері виснажена, як витиснутий лимон. Моє дурне серце болить за кожного з хлопців. Переживаю за Сергія свого, котрий із березня там. Бувають дні безпричинної тривоги. Тоді намагаюся приспати розум і серце книжками, фільмами, виснажую себе домашньою роботою, щоб не думати, не переживати.
— Чого вам тепер найдужче хочеться? Виспатися?
— Висплюся пізніше, колись. Моє найбільше бажання смішне й дитяче: хочу зайти в жито чи пшеницю по коліна і відчути, як тіло обдуває вітер. Мабуть, не встигну, бо жнива скоро закінчаться… Часто хочеться зайти по коліна у воду або лягти на землю. Коли гуляю із собакою, лягаю. Байдуже, що про мене думають сусіди.
…Дуже хочу на схід — побачити чоловіка. Страшенно поважаю його рішення бути там. На сто відсотків упевнена, що не помилилася у своєму виборі. Він у мене — етнічний росіянин без краплі української крові. Але він тут виріс, бігав цими вулицями, купався в дитинстві у цих фонтанах, ганяв голубів тут, на площі. Він українець за духом. Дуже пишаюся, що прийняв присягу ОУН.
Люди видихнулись і сплять
— Що вас нині морально вбиває?
— Позиція деяких можновладців, чи як їх назвати, котрі намагаються закрити людям очі на те, що відбувається. Котрі все роблять для того, аби люди не відчували, що в країні війна. Я розумію, коли це роблять солдати. Я теж не хочу, щоб моя дитина до кінця усвідомлювала, що таке «Град», чим займається мама і де тепер тато. Це правильно. Але неправильно, коли люди приспані, приколисані, мовби війна десь далеко. Я намагаюся їм це пояснити. І коли мене не чують, почуваюся дуже слабкою…
— Вони втомилися. Ви це відчуваєте?
— Я дуже люблю людей. Вони хороші, тільки видихнулись фінансово і сплять. У ворожому інформаційному просторі вкотре порушується питання зриву мобілізації. Чомусь знову відбувається підміна понять. Знову щось пішло не так.
— А знаєте, ваші інтерв’ю, пости у «Фейсбуку» — емоційні, проникливі — будять людей…
— Тепер я пишу тільки те, що не можу не писати, що дуже болить, тому слова конденсовані, написані потом, кров’ю — називайте, як хочете. Тим паче, що останнім часом я справді відчуваю, що слова рятують. Словами нам вдалося врятувати величезну місію «Чорний тюльпан».
Я ніколи нікому не відмовляю в інтерв’ю — їх буває до шести на день для ЗМІ всеукраїнського, світового рівня. Я усвідомлюю, що кожне моє інтерв’ю зменшує мої шанси на виживання, але якби я відмовляла журналістам, це свідчило б про мою малодухість і страх. Комусь треба говорити від імені волонтерського корпусу.
— Ви — етнограф, письменниця, волонтерка, активістка «Самооборони»… Якщо поділити вас на всі ці заняття, чого буде найбільше?
— Я — громадянка. Переді мною стоїть завдання відстояти мою Україну, захистити наших дітей. Все інше відійшло на другий бік. Я свідомо ухвалила рішення відмовитися цього року від експедицій і міжнародних проектів. Ми збережемо історію, але я боюся загубити майбутнє України.
«Я прикрила б собою всіх…»
— На Майдані ви були в чоловічій сотні. І нині сильніша за бригаду чоловіків. Про таких, як ви, Ольжич писав: «Це люди на сталь перекуті в огні, Це люди, як брили каміння». Що на це каже чи думає жінка Ліля Мусіхіна?
— У нас нема жінок і чоловіків — є поняття духу побратимства. Я не бачу в своїх побратимах чоловіків, а вони не бачать у мені жінки. І я їм за це дуже вдячна. Нині не важливо, якої ти статі. Важливо тільки те, що ти можеш зробити для України як людина.
— Ви досліджуєте магію в різних сферах життя українців. А розкажіть про чоловічу військову магію.
— Магічні забобони, вірування, обряди є, бо є постійне відчуття небезпеки. Хлопці ніколи не говорять «останній» — кажуть «крайній». Не називають зброю жіночими іменами, і взагалі ніяк не називають. Бо тоді в неї начебто з’являється душа. Коли дарують ножі, а це відбувається часто, дають за них копійку. Мені цими днями теж подарували ніж — і я «заплатила» за нього. Хлопці нарешті визнали, що я маю право мати зброю. Тут копають колесо, коли відправляють машину на схід, щоби вона благополучно доїхала. Тут стараються не проводжати людину, навіть якщо вона їде в саме пекло. Ніколи не прощаються, щоб не попрощатися навіки.
Також хлопці носять при собі дитячі малюнки — в них тепер більше вірять, як в іконки і хрестики. Носять кулю на грудях, щоб не носити її у грудях. А ось жетони не носять — називають їх «смертниками».
— Колись ви сказали: «Війна — це коли розумієш, що найрідніший той, до кого можеш стати в бою спиною». Кому ви ніколи не довірите стати за своєю спиною?
— Я прикрила б собою всіх, але спиною повернулася б не до кожного. Довіритися з кінцями можу мало кому. Хіба своїм хлопцям, у яких впевнена. Вони не тільки з нашої організації. Є і з «Правого сектору», і, як би це смішно не звучало з вуст майданівця, з міліції та спецслужб. Це хлопці, з якими ми разом боремося проти внутрішнього і зовнішнього ворога. Дуже ціную їхню підтримку.
Україна різна, але єдина
— Ви добре знаєте Україну з її звичаями, традиціями, магією. Скільки України там, де точиться нині війна?
— Там українські земля і повітря, не зважаючи на те, що після 30-их років туди завезли багато людей інших націй, іншої крові. Вони пили українську воду, їли хліб, вирощений на українській землі. Проте могили їхніх батьків і дідів — через кордон, тому їм цей кордон не потрібен. Для мене це ніби поставити кордон між Хмельниччиною і Тернопіллям. Усі мої рідні лежать там, там моє коріння. Я народилася тут, але кордон між моїм домом і могилами моїх рідних мені не потрібен. І людей на сході тягне до свого. Плюс російська пропаганда, вплив на масову свідомість, дух радянщини — я відчула його під час експедиції на ці терени. Тамтешні люди загубилися між двома націями. Але насправді Україна єдина. Різна, але єдина.
…Що казати, коли ми тут понад 20 років мовчали, дивлячись російські телеканали і серіали, слухаючи російську попсу. Нею досі нас зомбують навіть у маршрутках — і ми з цим не боремося. Бо легше заткнути собі вуха нормальною музикою, ніж сваритися з водієм. Багато зла нам заподіяли російські серіали. У нас виросли покоління, котрі вважають їх своїми. І я мовчала, і я винна в цьому як українська письменниця. Тепер мушу розплачуватися за це кров’ю своїх хлопців. Усі ми винні в тому, що в Тернополі досі транслюються телеканал «Інтер», фільми про російських ментів, що в наших ресторанах грають «Гаспада офіцери» — і люди це хавають і мовчать. Одним байдуже, їм це все стало рідним. Хто розуміє, той або далі зайнятий чимось іншим, або далі його хата скраю. Поки ми це не викорінимо, нічого доброго не буде. А на сході це все зайшло ще далі.
— Уявіть, що війна закінчилася, що Україна перемогла. Якою буде ваша перша реакція на цю звістку і яким буде ваше життя після перемоги?
— Я буду ревіти й обніматиму всіх, хто поряд. Бо дуже багато вклала в цю війну… Багато життів своїх побратимів, чиї труни особисто накривала прапорами… Дуже хочу вірити, що станеться чудо — і в мене з’явиться колись якийсь кавальчик простору в цьому світі, де я буду сидіти і писати, ростити свою дитину, дивитися, як старіє моя собака, як сивіє мій чоловік. Тоді я собі дозволю бути щасливою.
Ліля Костишин
Охочі допомогти бійцям АТО можуть переказувати кошти на рахунок 5168 7572 8602 9832 ─ Приватбанк, Роман Павлишин (волонтер «Самооборони Майдану Тернопільщини»). Адреса штабу: м. Тернопіль, вул. Грушевського, 1. Тел. (098) 596-26-80.
