Майдан 2013-14 років приніс чимало позитивних змін і певною мірою оздоровив українське суспільство. Ще більше наше суспільство оздоровила поточна московсько-українська війна. Сьогодні є звичною ситуація, коли люди, які ще донедавна демонстрували байдужість до національного життя, перейнялися долею країни і готові за неї померти.
Перегляньте також:
- У Тернополі проходить всеукраїнський турнір з волейболу пам’яті Сергія Юрія
- У Тернополі відбулося урочисте встановлення прапора 55-го стрілецького батальйону
Проте не варто закривати очі на те, що зміни, які відбулися, заохотили явище пристосуванства. Люди, позбавлені принциповості, легко перефарбовуються, змінюють риторику. Одначе, змінивши прапори, вони залишаються такою ж самою тремтячою худобою, як і були. Значною мірою це зауваження стосується керівників-бюджетників. Я маю товариша, котрий працював у одному з провінційних музеїв. Починаючи з кінця листопада 2013 року, директорка цього музею ревно слідкувала за тим, аби її підопічні не ходили на акції протесту і не виявляли своїх антирежимних настроїв (зрештою, більшість її підопічних таких настоїв і не мали, допоки вони – себто настрої – не стали популярними). Звісно, мій товариш на цю ревність відповідав нонконформізмом (по-перше, це для нього звично, по-друге – він і так планував звільнятися, тож не боявся втратити роботу). Не буду переповідати, з яким натхненням директорка музею захищала Януковича. Суть у самих змінах: наприкінці лютого, уже після втечі Януковича, вона попросила у мого товариша… каску і деякі інші атрибути акцій протесту. Мовляв, потрібно наповнювати експозицію, котра буде присвячена «Революції Гідності». Влада змінилася – потрібно міняти прапор…
Вище наведений приклад – це приклад безпринципності і пристосуванства. Та існує інше явище, яке, напевно, є більш небезпечним. Йдеться про перефарбування затятих українофобів.
Протягом багатьох років середовище «95-го кварталу» було одним із флагманів дебілізації українського суспільства. Але не в самій дебілізації справа. Одним із основних «месиджів» продукції «95-го кварталу» було висміювання всього українського. Пригадаймо образи дурнуватих «хахлів», котрі часто з’являлися під час виступів цих «митців», пригадаймо карикатурну українську мову…
Більшість складу «95-го кварталу» включно з Володимиром Зеленским не є українцями. Вони – чужі українському духу представники колонізаторів. Відповідно, у них мабуть на підсвідомому рівні закладена зневага до українського народу і його культури. Їхня батьківщини – це, фактично, не Україна, а «СНГ», пост-совок (недивно, що ці блазні донедавна з однаковим успіхом працювали як на український, так і на російський ринок).
Сьогодні, працюючи на одного з олігархів, «95-й квартал» змінив свою риторику і, нібито, стоїть на позиціях українського державництва і патріотизму. Проте ввесь їхній «патріотизм» проходить крізь призму їхньої етнокультурної маргінальності і знаходить вираження у старій, перевіреній часом дебілізаторській формі.
В одному з випусків їхньої програми прозвучала тема «розлучення» України і Росії. Це було доволі щиро. Для них Україна та Росія були не ворогуючими силами, а чимось назагал єдиним. Тепер вони «розлучаються».
Проте це «розлучення» аж ніяк не означає культурної і ментальної деколонізації, не означає відродження української нації. Україна для них може бути членом Євросоюзу та НАТО, проте не з нацією, а з «насєлєнієм» – русифікованими мешканцями міст, меншовартісними україномовними селянами, «сержантами Петренко» і, обов’язково, з ними, «звьоздами»-дегенератами.
Найгірше у цій ситуації те, що багато українських громадян не мають імунітету відносно цієї зарази. І для цих громадян в умовах підйому патріотичних настроїв «95-й квартал» нині є вчителем патріотизму. Значний відсоток українського суспільства не лише живе культурним несмаком (інакше як можна дивитися численні телешоу?), але й не має здатності розпізнавати явище згідно з критеріями «свій-чужий», «корисне-шкідливе».
Тому не варто дивуватися, що, попри увесь патріотичний підйом, багато українців радісно реагують на клоунів, які принижували їхню нації і, зрештою, продовжують цим займатися сьогодні.
Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ
