Колекціонер життєвих варіантів. Розмова з Олександром Смиком, українським бардом, письменником

Опубліковано:
28 Січня, 2016
Цю розмову спричинило моє велике здивування: адже до цього часу вважала, що автор пісні «Пане підпоручнику» (яку ми з чоловіком співали на прохання наших родичів і друзів на всіх вечірках за нашої участі та яка і зараз є родзинкою кожної такої зустрічі) десь загубився у вирі десятиліть

 

І раптом з’ясувала, що це – сучасник, дивовижної працездатності  та енергійності чоловік, відомий український бард, поет і драматург Олександр Смик.

Про цю непересічну особистість можна говорити багато і в різних площинах. Бо, крім того, що написав понад 800 пісень, уже увійшов в історію як автор концептуальних розробок музичних фестивалів «Тарас Бульба», «Повстанські ночі», «Лаба», «Золоте підпілля», багатьох інших (і навіть до появи львівського, шалено резонансного свого часу «Вивиху» безпосередньо причетний). Здавалося б, де тільки час на все знаходить? Але, може, тому й знаходить, що є не теоретиком, а людиною дії, налаштованою не чекати чогось від цього життя, а самому це життя творити. До слова, від першого до останнього дня відстояв тернопільський Майдан – в Тернополі Олександра Смика називають «Голосом Майдану». А поза тим, працював заступником міського голови Тернополя з гуманітарних питань, а зараз очолює в Тернопільській міськраді управління культури та мистецтв (реалізуючи на цій посаді чимало ініціатив), а також Тернопільську обласну організацію Національної спілки письменників України. 

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Олександр Смик і Марія Гудима офіційно зареєстрували шлюб 

Отож ще раз переконавшись, що Арістотель мав слушність, коли казав, що бажання пізнання починається зі здивування, використовую нагоду приїзду Олександра Смика у справах до Львова, і от ми вже сидимо, кавуємо і говоримо про пісню, людську долю, життя…

– Пане Олександре,  а багато Ваших пісень – як-от «Пане підпоручнику» – живуть уже власним автономним життям?

– Маю на то щастя. Бо то таки щастя для автора, якщо пісня «йде в люди» . От скажіть, чи багато львів’ян знають, що пісня «То є Львів, танго в нічній кав’ярні» моя? Навряд чи. Така сама історія з піснею «Жінка другова». У багатьох сучасних співаниках її позначають як народну, хоч слова і музику написав я: «Жив та був собі козак, зірвиголова, та сподобалась йому жінка другова…». І так далі. Але доля в цієї пісні дуже щаслива, бо її виконують сьогодні близько двадцяти різножанрових виконавців: від  Волинського народного хору до рок-музикантів.  Не менш щаслива доля іншої моєї пісні «Сніги». Нещодавно почув її виконання кобзарем з Чернігівщини, який для публіки розповідав, що цю пісню батько привіз йому з таборів. Ото мене насмішив, але як чоловікові так хочеться думати, то Бог собі з ним. Я не сильний в інтернетних справах, але в одному з варіантів на «Ютубі» ця пісня набрала більше ніж мільйон переглядів. Це, напевно, щось та свідчить.

 

– Що відчуваєте в такі моменти?

– Чесно? Нічого… Бо переконаний, що це – закономірність: як пісня пишеться, так вона й живе. А в основі майже всіх моїх пісень лежать реальні історії, справжні відчуття чи думки. Тому проймає вона, викликає зустрічні живі емоції. До речі, в «Сніги» лягла історія, почута від одного дядька в Стрию. Жодна фантазія не може конкурувати з тим, що пропонує життя. І попри те, що людству он вже скільки років, завжди будуть варіанти.

– Ваша своєрідна історія новітньої України, починаючи від 1991 року, в піснях – це колекція варіантів?

– А це все – колекція варіантів: чи про пісні на стрілецьку й упівську тематику йдеться, чи про пісні на теми новітнього часу або ж на інші теми. Я випустив уже близько тридцяти дисків. І повірте, що колекція варіантів у житті насправді значно об’ємніша, ніж є звичайна людська можливість сказати. Помітив цікаву річ – насправді історія це завжди щось трохи інше, ніж ми думаємо. У ній багато деталей, нюансів тощо.  І ці речі залишаються за кадром, але вони є. От у Львові колись був  молодіжний фестиваль альтернативної культури та нетрадиційних жанрів мистецтва «Вивих». А ви знаєте, як все починалося? До речі, не тут, а в Житомирі, де Василь Врублевський видавав літературно-мистецький журнал «Авжеж». У цьому журналі, до слова, виходили твори, які  через різні обставини не могли бачити світ в офіційних виданнях «перебудовчого» часу. А традиціоналісти й «нова літературна хвиля» у форматі журналу стояли поряд.  І мав журнал громадську раду. І на одній із зустрічей я візьми й ляпни, що для придурків мав би бути окремий придуркуватий фестиваль, такий собі «Вивих» для вивихнутих. Коли ж згодом побачив антураж першого такого фестивалю, зарікся ще колись так експериментувати з ідеями навіть у помислах. (Сміється – «Газета»). Львів таки має асоціюватися у людей з іншими речами.

– Якими, наприклад? Запахом кави, жовтим листям, прохолодним дощем?

– А це як кому… Для мене Львів – насамперед театральне місто, і всі мої спогади найчастіше зводяться до 1994 року, коли  я був у драматургічній майстерні і займався театральною критикою. І це було якесь особливе відчуття, так само як відчуття львівських двориків, якщо в них хтось живе. Взагалі місто без людей не існує. Ви можете будь-яку місцину полюбити, якщо вас там зустріне нормальна людина. Мені на хороших людей у Львові щастило.

 

 

 

– А може, ми всі хороші, якщо викреслити поганих? Як вважаєте, люди сусідніх областей різняться між собою? Скажімо, львів’яни і тернополяни. Чим?

– Тернопіль часто робить велику помилку: тернополяни вважають себе галичанами, а Львів ніколи в житті Тернопіль Галичиною не вважав. Мені – як людині сторонній – це видніше. Тернопілля – це Поділля, Волинь, і тільки частинка до Галичини належить. Але цю частинку у Львові до уваги не беруть не лише на побутовому рівні, а й коли оголошують такі чи сякі премії, орієнтовані на галичан. У Тернополі ображаються, що галичани не сприймають їх, як своїх. Хоча даремно, бо бути іншим насправді не так уже й погано, певні плюси завжди в цьому є.


– Ви сказали репліку: «Я – людина стороння». А де почуваєтеся своїм?

– Недавно написав пісню про Тернопіль, де йдеться про те, що Тернопіль не любити неможливо. Для мене це – місто, яке повністю в мене увійшло. Але десь глибоко в душі я все ж схиляюся до волиняків. Я прожив на Волині шмат життя. І до волиняків душею приріс. Вони – щирі, безхитрісні, за потреби взяти в руки зброю з воєнкоматів не втечуть, це люди, які тримають слово.

– Ваша мала батьківщина відгукується у Вас? Ви її відчуваєте?

– Не знаю, як її відчуваю, але розповім історію. Я не був на Сумщині 50 років. І коли відчув потребу взяти землю для могил мами й тата (їх поховано в Рівному), то приїхав у село, де в мене за паспортом написано, що я там народився – село Грузьке Кролевецького району Сумської області.  Там, до речі, і дід десь мій похований, але де, не знав. Зайшов до сільської школи, почав говорити з людьми. І раптом з’ясував, що ставок із вербами, про який я писав в одному зі своїх віршів, присвячених Грузькому, висох і простояв сухим 50 років, і тільки в рік мого приїзду вперше наповнився водою. Отакий ось непояснювальний зв’язок із землею. Пам’ять серця ? Не знаю… Але дуже хотів би, щоб ми ту пам’ять не втратили.

 

– Сьогодні ця загроза реальна.

– На превеликий жаль. Після ухвалення бюджету українським парламентом, я написав вірша, де є рядки: «Це як дорога в Бабин Яр, коли не хочеться втікати, поклали душі на вівтар, а правди ні в кого спитати». Так от, у мене часом таке враження, що йдемо не дорогою в Європу, а дорогою у Бабин Яр. А я тією вівцею, яку ведуть на заклання, бути не хочу. І не лише я. Тому дуже важливо, щоб камінь мав пам’ять, щоб оживали маленькі музейчики, щоб у вашій картинній галереї був не один відвідувач, а юрмилися люди. А для Львова дуже важливо не піти шляхом фарисейства, щоб вас не боялися. Важливо, як не мати комплексів меншовартості, так і бути позбавленим відчуття власного месіанства. Багато що важливо… Я не є великим політиком і не маю наміру ним  бути. Але був поетом і ним залишуся. Як відчуваю світ, таку й даю йому оцінку.

– Маєте багато ворогів?

– Не маю друзів, є приятелі. А друзі це значно вище. Вони бувають або з дитинства, або з тих ситуацій, які ти пройшов. Мені довелося не раз падати дуже низько, і я переконався, що тоді поруч друзів не було.


– Що давало силу підніматися і йти далі? Де шукали опору?

– Виносило, напевно… Все по спіралі… Після третього інфаркту відчув цікаву річ: що сприймаю кожен день, як останній. І ритм життя пришвидшився на сто відсотків. Однак погодьтеся, людина з трьома інфарктами не може бути лідером у боротьбі.  У мене вже той вік, коли хочеться трохи відпочити. Але не бачу, хто мене замінить. Тому, напевно, й живу. Колись сміявся, цитував: «Умру, как только расплачусь с долгами». Але не грозить наразі. Бо найбільший наш борг – говорити правду, не боятися.

– Ви боїтеся?

– Боюся інших речей: зради, олжі, наклепу.  Брехні боюся. Колись у київському переході побачив дивну трійцю: сліпого, безрукого й ще одного каліку, які виводили «А ми тую червону калину підіймемо». Потрясло. Купу асоціацій викликало. Бо найстрашніше, що зараз відбувається в Україні – це ігнорування тих процесів, які насправді є. Я навіть зараз не про війну на Сході говорю. Торік я був на випускному в одній з тернопільських шкіл. І директор озвучила цифру, що майже 550 випускників тернопільських шкіл минулого року вступили до вищих навчальних закладів закордоння. І це не просто проблема, в набат треба бити, створювати умови, щоб діти мали бажання вчитися тут, а не деінде. Ми повинні перестати дурити себе, повинні помагати тим, хто потребує. Якщо кожен це зробить, життя зміниться.

– На посаді очільника управління культури міста Вам вдається не дурити не тільки себе, а й інших?

– А я такий ось дивний чоловік, не можу по-іншому. Коли хтось каже, що сьогодні ніхто не піде на чиновницьку роботу добровільно, він правду каже. Приміром, зараз в облдержадміністраціях Тернополя сто вакансій, і ніхто не зголошується. А знаєте чому? Бо зарплата 1380 гривень. Ну яка нормальна людина піде на завідувача відділу з такою відповідальністю і за такі гроші?

 


– Але ж Ви пішли, хай не в область, а в місто. Тоді чому Ви це зробили? 

– Бо відчуваючи відповідальність, щиро хотів щось змінити.

– Змінили?

– Уявіть собі! Ми врятували бібліотечні системи, переорганізувавши їх у музеї-бібліотеки (наразі з дванадцяти уже зроблено шість), відремонтували заклади культури, які майже сорок років не ремонтували, відкрили два нові відділення в музичних школах, зробили купу інших добрих справ, що їх до нас ніхто не робив. Зрештою, начальник управління має велику відповідальність не дати зруйнувати те, що є.

– Якось слухала інтерв’ю Юрія Шевчука. На запитання, де навчився грати на гітарі, він відповів: «У під’їзді при склянці портвейну». Як би відповіли Ви?

– Усе наше покоління так вчилося грі на гітарі. Але я мав трохи інший досвід. Мені показував що до чого чоловік моєї рідної сестри. Цікаво, що мій перший пісенний репертуар був зі сибірських таборів. Бо родина мого шваґра мала такого чоловіка, який  у своїх 12 років пішки втік із Мордовії в Україну, обморозив ноги, але вижив завдяки баяну. І ось ці перші пісні на семиструнці мене рятували: коли приходили місцеві хулігани, то мене не чіпали, бо я умів грати на гітарі. Це свого роду перепустка була. А щодо серйозної творчості, то насправді все сталося дуже пізно: я тільки з 33-х років почав щось вагоме писати.

– Перейнялися віком Христа?

– Та ні, просто для кожного є свій час. І мій настав саме тоді. Я завжди здивувався, дізнавшись біографію Пікассо: коли він вчився графіки, коли живопису, коли скульптурі. Тобто ніколи нічого не є пізно – маю на увазі серйозні речі. Бо в дитинстві ми всі з трьома акордами бавимося. У першій моїй книжечці «Пісенька-і-кара» я написав  в одному з віршів: «Дали мені крила на виріст, й зашили за спиною горби, а потім життя говорили, що сплачувати треба борги». Я вже на цю тему говорив, скажу ще раз: борги платитиму, поки буду на цій землі.

– Авторська пісня має перспективи?

– Вона житиме, поки в когось за щось болить душа…

Розмовляла Ярина Коваль

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.

Джерело: Новини Тернопільщини
Коментарі





Опілля квас ціни iPhone 14 Pro в Одесі, Україна

Статті

Інтерв'ю
У Тернополі в лікарні для воїнів виступив гурт “Kozak System”
09:15, 22 Травня, 2024

У Тернополі в лікарні для воїнів виступив гурт “Kozak System”

Блоги

ТОП новини тернопільщини: