Ірина Мацко: від переможниці конкурсу «Жіночий щоденник» — до його спонсора

Тривалий час вона брала участь у «Жіночому щоденнику» і не раз перемагала. Ось і нещодавно Ірина повернулася із подорожі до Болгарії, куди їздила як переможниця нашого конкурсу історій, тож ми просто не могли не зустрітися.

— Іро, як тобі Болгарія?

— У Болгарії я була вперше і потрапила туди саме завдяки перемозі у «Жіночому щоденнику», бо інакше, певно, так би й не зібралася. Ми їздили вдвох з чоловіком, наступного разу плануємо взяти дітей. Все було чудово, за що щиро дякую головному спонсору конкурсу — туристичній агенції «Рід-тур». Болгарія чистенька, привітна, сонячна. Ми їздили в Золоті Піски і наразі мені вистачило тільки їх, не хотілося жодних екскурсій. Ми з чоловіком просто гуляли цим містечком, досліджували його, відкривали нові краєвиди, адже море з кожного боку інше. Вразило, що всюди дуже чистенько, навіть на безкоштовному пляжі. Здавалося, що його пересіюють мало не щодня. Я не знайшла там ні окурка, ні жодного іншого сміття. А ось що не дуже приємно, то це те, що практично не почула української мови…

— Тобто українці туди не їздять чи їздять російськомовні українці?

— Напевно, друге… Українську я почула лише двічі за вісім днів відпочинку. На пляжі переважно можна було почути німецьку, російську, шведську… Тож дуже мені згодилася книжка, яку взяла з собою —  «Родаки» Дмитра Кешелі. Чудовим закарпатським діалектом у ній так майстерно змальовано красу України, що я, відпочиваючи на пляжі в  Болгарії, наче побувала і в Закарпатті. Раджу всім — і побувати в Болгарії, і прочитати «Родаків», а ще — обов’язково взяти участь у «Жіночому щоденнику». Якщо маєте що сказати іншим, то газетні сторінки — чудова можливість для цього. Тим більше, ще й нагороду можна за це отримати.

— З часу нашої минулої розмови твій статус змінився з переможниці «Жіночого щоденника» до його спонсора, адже ось уже рік ти — власниця креативної студії «ІРИска». Що таке «ІРИска»? Звідки вона взялася?

— Взагалі я завжди думала про власну справу, а минулої весни, в травні, з’явилася спонтанна думка — у мене має бути «ІРИска»! Чому «ІРИска»? Тому що воно простеньке, з дитинства, солодке і, як я потім додала, прилипає до зубів і його важко відірвати.

— Ну і, звичайно, від імені Ірина?

На відпочинку в Болгарії.

— Так, тому перші три літери великі. «ІРИска» спочатку мені задумалася віртуально, тому що я не мала ні приміщення, ні фінансів, тільки ідею. Це мала бути творчість, у якій мені не хотілося себе обмежувати чимось, а креативна студія дозволяє робити все, що завгодно, хоч на голові ходити. Спочатку я зробила блог і сторінку в інтернеті, де студія пропонувала організацію майстер-класів для дітей та дорослих. Минулого літа ми також проводили курси англійської мови разом з Тарасом Малюжинським з Канади. Це перший захід, що був прив’язаний до місця, для якого ми орендували аудиторію в кооперативному коледжі. І мені це сподобалося! Адже так можна реалізовувати більше ідей, ніж на сайті віртуально. Втім, взяти приміщення і облаштувати його — це потребувало певних вкладень, тому спочатку було трохи страшнувато, але у мене була команда однодумців, з якими я раніше працювала у дитячій кімнаті в «Атріумі», тож зважилася. Це дуже хороші люди, професіонали своєї справи, і я тішуся, що вони зі мною. Ми взяли в оренду приміщення в кооперативному коледжі, де три кімнати і коридорчик. Тепер маємо можливість проводити різні майстер-класи в різних аудиторіях. У планах ще долучити сюди організацію дозвілля дітей типу міні-садочка і пісочну анімацію від першої професійної студії пісочної анімації Оксани Мергут з Хмельницького. На це буде відведена окрема кімната, де можна буде навчитися пісочної, водної і світлової анімації.

— Як діти реагують на ваші ідеї і взагалі, що сучасним дітям потрібно?

— Найелементарніше, що потрібно дітям нині і завжди, — це увага, добре ставлення і сприйняття їх як людей, які мають свої потреби, свою думку.

— Діти якого віку можуть приходити в «ІРИску»?

— Від трьох років і до скількох завгодно, тому що у нас багато майстер-класів і для дорослих. Хоча у нас були групки соціалізації, підготовки до дитячого садочка і від дев’яти місяців.

— Власні діти також тебе підтримують?

— Мої діти мене дуже підтримують! Часто приходять у студію, я з ними навіть раджуся. Моїй старшій доньці 14 років і, скажімо, завдяки їй у мене з’явилася ідея організувати групу розпису хною по тілу мехенді. Дівчатка підліткового віку з радістю прибігали на ці майстер-класи. Взагалі мої діти мене надихають на все, що я роблю. З них почалася моя творчість. Коли вони були маленькі, у мене з’явилася ідея створити альбоми для новонароджених, потім були книги роду, казки, а тепер готую до друку книжку для підлітків, тому що мої діти — підлітки. Називається вона «Перехідний вік моєї мами».

— Я вже хочу цю книжку!..

— Героїня цієї книжки вирішує, що в дорослих є теж перехідний вік. Коли мама маленької дівчинки раптом бачить, що її дитина стає дорослою і вона вже дівчина, з нею вже треба по-іншому говорити, шукати інший підхід, інші слова, то в мами тоді також настає перехідний вік, бо їй треба змінитися самій. Героїня, до речі, має свою термінологію: виявляється, є не тільки підліток, а й позаліток, є ще переліток (сміється). Крім того, у книжці, звичайно, є кохання, стосунки в школі та багато іншого.

— Що б ти порадила нашим читачам — і дітям, і батькам — щоб цей підлітковий та «перелітковий» перехід відбувся якнайм’якше?

— Усім мамам і собі  разом з читачками також хочу побажати передусім розуміння, що цей перехідний вік і в дівчинки, і в хлопця — дуже важкий, і терпіння, щоб витримати усю цю підліткову колючість та перепади настрою і самій не скотитися до агресії. Просто треба зрозуміти, що дітям у цьому віці дуже важко, у них перебудовується тіло, думки, вони шукають себе у світі, тільки пробують будувати стосунки. Це мегаважко! Тому треба батькам розуміти дітей, ставитися до них з повагою і намагатися бути другом своїй дитині. Часом посміятися разом, часом просто по-дружньому щось порадити, бо наказовий спосіб абсолютно не діє.

Підліткам що б я порадила? Любити себе, поважати і мати гідність. Взагалі вважаю, якби батьки виховували в дитині гідність, то вона б не опускалася до пиятики, наркотиків чи ще до чогось, що не гідне її. Зрештою, це потрібне не тільки підліткам, а й усім нам. Нам треба вчитися поважати себе.

— У «Жіночому щоденнику» було надруковано багато твоїх новел, які згодом увійшли до збірок. Нині у тебе вже є дві книжки новел для дорослих «Шпинат для мізків» та «Мигдаль для серця». Хтось сказав тобі, що твоя книжка змінила його життя? Було таке?

— Було кілька таких випадків. Після репрезентації у Бережанах читачка поважного віку сказала, що «я спожила весь твій «Шпинат», в житті спробувала і пережила всі твої «страви», добре пишеш, пиши далі». Мені було надзвичайно приємно! Ще якось на іншій репрезентації була одна жінка, яка прочитала книжку сама, а потім придбала ще книжку для своєї доньки зі словами: «Купую доньці, щоб ця книжка допомогла вийти їй з депресії, сподіваюся, що вона їй допоможе». Якщо люди вважають, що моя книжка може допомогти вийти з депресії, нехай навіть одна новелка з неї, то це — супер! Отже, недаремно я пишу.