“Гумор має бути добрим”: інтерв’ю з народним артистом України Григорієм Драпаком
- Опубліковано: Марта Сахно
- —
- 14 Квітня, 2026 о 21:15
Тернополянин Григорій Драпак — народний артист України, майже пів століття на сцені. Працював з Іваном Поповичем, Степаном Гігою, Оксаною Білозір та Іво Бобулом. У 2016 році був тренером “Ліги сміху. Захід” команди “Людмила Загороцька”. Під час повномасштабного вторгнення виступає перед воїнами та гастролює з благодійними концертами.
Про початок кар’єри гумориста, перші гонорари, знайомство, 30-річну співпрацю та втрату близького друга Степана Гіги й ставлення до стендапу — Григорій Драпак розповів Суспільному Людмилі Семпйол.
Перегляньте також:
- Як працює Тернопільська митниця під час війни: відверте інтерв’ю Юрія Мацібори
- Від колегіуму в Бучачі до лекцій у США: шлях священника і науковця з Підгайців Андрія Шестака
– Як війна змінила почуття гумору і ставлення до гумору?
– Перші дні — це був шок для всіх. Я думав, що кому потрібна моя професія, гумор, жарти? Війна, ракети, люди гинуть. З часом у мене пішла політична сатира — жартома про серйозні речі. І люди це сприймають, зокрема військові прекрасно сприймають.
– Як наші воїни сприймають сміх, як вони реагують на гумор. Чи війна не вбила їхнє почуття гумору?
– Ні, знаєш, яка здорова нація — та, котра вміє над собою посміятися. А це у нас є. Знаєш, мені телефонують багато хлопців на WhatsApp. Є такі, що я просто їх не знаю, десь взяли номер і телефонують: “Григорій Миронович, пане Гриць, вуйко Гриць, чуєте, скажіть щось, бо в нас тут перерва і ми можемо побалакати”. Потім згодом стала заготовка, яких 8–10 анекдотів, таких масних навіть. Включають на гучний звук, сміються. Я чую цю реакцію, цю енергетику, яка там на тому боці.
– Як сталося, що студент студії Київського академічного театру Франка, артист Тернопільського обласного театру імені Тараса Григоровича Шевченка, раптом став гумористом?
– Я не знаю, це зі школи ще почалося.
– Тобто в тебе вже було амплуа своє в театрі?
Коли я прийшов у театр, я був характерний комік. Хоча я на амплуа дуже дивлюся скептично. Звичайно, я не можу бути герой-коханець з моєю зовнішністю. Герой-коханець – високий, красивий, імпозантний. А я — холерик. Хоча в театрі я вже почав грати ролі. Я навіть Омелька грав у “Мартині Борулі” в третю чергу. Це вже була роляка. А потім я зрозумів, що в театрі ти, ну, десь залежний від режисера. І я прийшов на естраду, я почав читати, і з’явився в мене “галицький гумор” оцей. І вийшла моя перша касета. Це всі базари, всюди крутили, це така популярність. Я не знав тоді, але фірма, яка мене тиражувала, заробляла шалені гроші. Я з того нічого не мав. Потім, пройшли роки, я з тими хлопцями зустрівся, кажу: “Ти знаєш, ми на твоїх касетах мерседеси покупляли”.
– Це був такий пік “галицького гумору”?
– Так, це був великий пік. Перед тим його ніхто на сцену не виносив на широкий загал. Десь собі говорили там на весіллях, в компаніях. А тоді було таке відкриття “галицького гумору”.
Наприкінці минулого року, я думаю, для більшості українців стала великим шоком і втратою смерть Степана Гіги. Думаю, для тебе це особлива втрата. Більше 30 років сценічної діяльності, ти знав його родину. Як ти пережив цей момент і яким залишиться Степан в твоїй пам’яті.
Мені дуже тяжко. Я ще переживаю. Я ще не вірю. Він мені досі сниться. Він був дуже вимогливий. Він такий прикрий був до апаратури, до музикантів, але він любив глядачів. В нього дуже добрі пісні, з корінням, з таким корінням. І ось зараз люди, коли почалася війна, побачили молодь, що є українські, є ті самі ритми, танцювальні. Люди тисячами приходили. В нас відкриті майданчики збиралися, стадіони. Справжнє воно якось відчувається, воно душі торкається й торкається чужої душі. І на кожному концерті хлопці-воїни були.
Народний артист України Григорій Драпак і режисерка Суспільне Тернопіль Людмила Семпйол. Суспільне Тернопіль
Ти багато працюєш з українськими артистами. Тому я пропоную нашу розмову перевести в таку форму. Я називатиму ім’я, і ти будеш коротко характеризувати наших зірок естради. Почнемо з Оксани Білозір.
Оксаночка, моя колежанка. Ми з Оксаною колись на День міста вели концерт. Ну, це багато років, коли я був молодий, красивий, високий. На День міста, на озері був концерт, і ми вели з Оксаною концерт з катера. Це був якийсь 1986-й чи 1987-й рік. Тоді ми познайомилися, і ми часто зустрічаємось, згадуємо. Вона така щира і відверта, як на мене.
– Розкажи про Аллу Кудлай.
– Ми також гарно з нею попрацювали. Вона така повітряна, така щира, наївна, дуже-дуже добра. У нас гарні були концерти.
– А що скажеш про Івана Поповича?
– Ну, Іван мене зі Степаном Гігою познайомив. У мене взагалі таке відношення до таких артистів, котрі вже відбулися, популярні, дуже така повага. Іван Попович приїхав у Тернопіль і каже: “Мені б когось на розбивки там”. Запропонували мене. І от ми два концерти з ним відпрацювали: один у Тернополі, другий у Збаражі. Іван тоді до мене каже: “Ти чого тут сидиш? Хочеш зі мною покататись?” Ну, звичайно, хочу. І я поїхав з Іваном, дуже багато концертів відпрацювали. І він мене от зі Степаном познайомив. Вони з одного району Іршавського, із Закарпатської області.
Іво Бобул.
Бобул нормальний, вокаліст прекрасний. Я дуже добре теж з ним працював декілька концертів. Для мене, перш за все, має бути професіоналізм. Якщо ти співак, то співай. У мене є пісні в репертуарі. Але я їх виконую як актор, а вони вокалісти. От Іво Бобул – добрий вокаліст. Там є чим співати.
Михайло Хома. Дзідзьо.
– О! Міша. Так, дуже добрий колєґа. Багато він натерпівся, поки до того дійшов. Його Попович брав в концерти, з того починалося. А Міша був добрим музикантом, вони грали весілля. До речі, от коли в мене дочка виходила заміж, то Міша грав весілля. От гурт “Друзі”, такий у нього був шикарний гурт, апаратура потужна. І вони грали, а потім Міша переодягається в Дзідзя. Це просто був такий вибух. І всі гості до нього — селфі, автографи. Міша прекрасний, недавно зустрічалися, так сиділи, години півтори ми говорили про життя.
На початку нашої розмови ти згадав про стендап. Це такий новий жанр, вони збирають повні зали, у них мільйонні перегляди теж. Як ти думаєш, це загроза класичному гумору чи продовження якоїсь традиції сміху українців?
Ну, це не український гумор. Там багато лайки, а українці ніколи вульгарщину на сцену не виносили. Я спеціально їздив: один дуже популярний стендапер, я не буду називати його прізвище, і я спеціально поїхав послухати. Я посидів, я послухав. Хочу сказати, що коли б ми з тобою сиділи на цьому стендапі, мені було б стидно. Мені було б соромно, мені було б гидко. Я такого не розумію.
– Яким ти бачиш гумор український у післявоєнний час?
– Я люблю добрий гумор. Гумор має бути добрим, лікувальним. Сатира, і знову в чому суть сатири? Я хочу, щоб люди думали, дофантазовували собі.
