На XV Міжнародному конкурсі карикатур «Незалежність. Оптиміст і песиміст», що завершився у Києві, художник з Тернополя Микола Дмітрух отримав спеціальний приз.
Перегляньте також:
- Загинув ще у 2022 році: повертається на Тернопільщину тіло воїна Романа Заборовського
- На Тернопільщині потрібні соціальні працівники
– Ось так він виглядає, цей малюнок, – Микола Дмітрух показує мені великий аркуш.
На ньому зображена трагікомічна сцена, де двоє людей по-різному реагують на смертельну ситуацію, в якій опинилися. Один похнюпився і чекає вироку, а інший… Зрештою, самі бачите, що він зробив:
– Пане Миколо, розкажіть про цей конкурс.
— Як зрозуміло із самої назви, тема конкурсу говорить сама за себе: оптимізм та песимізм у нашому житті. Адже, здається, усі знають, хто такий оптиміст і хто такий песиміст.
– Тут ніби усе зрозуміло…
— Воно то так, але є тут одна особливість. Песиміст відрізняється від оптиміста тим, що він не схильний до переоцінки своїх можливостей, а тому краще прогнозує свої успіхи та невдачі. Ось тому, як сказав під час відриття виставки робіт переможців цього конкурсу його організатор, голова Асоціації карикатуристів України Косятнин Казанчев, нас із дитинства вчили шукати золоту середину – не перебільшуваи неприємності і не леліяти ілюзій. Так би мовити, бути реалістами, сприймати життя таким, яким воно є.
– Але це мало кому вдається.
— Тому у концепцію конкурсу і було вкладено ідею: подивитися на цю тему очима реаліста, перевірити її за допомогою своїх карикатур відомий закон Мерфі: «Оптиміст вірить, що ми живемо в кращому із світів. Песиміст боїться, що так воно і є».
– І скільки карикатуристів взялися висвітлити цю тему?
— На конкурс надіслали свої роботи майже 40 художників з України, а також карикатуристи із 17 країн Європи, США, Китаю, Індії, Ірану, Перу, Єгипту, Бразилії, загалом – із тридцяти держав.
– Я переглядав каталог виставки, і, скажу відверто, Ваша робота, як й інші, котрі мені доводилося не раз бачити, вирізняється серед карикатур конкурсантів особливою лаконічністю.
— Вважаю, що карикатура, шарж і мають бути саме такими – без зайвої деталізації, чіткими, своїми образами акцентувати глядача на філософській суті й ідеї роботи.
– Миколо Антоновичу, Ви – дипломант багатьох міжнародних виставок, Ваші роботи експонувалися в Польщі, Болгарії, Бельгії, Іспанії, на Тайвані. Окремі зразки – у приватних колекціях європейських та американських колекціонерів. Що ж усе-таки є визначальним у цій грані Вашої творчості – дружніх шаржах та карикатурах?
— Я з цього не роблю ніякого секрету. Головне, повторюю, щоб у таких малюнках була чітка, виразна думка із філософським підтекстом. Щоб це був своєрідний харч для роздумів.
– Ви створили і створюєте цілу галерею дружніх шаржів на знаменитих, відомих і пересічних тернополян. А що ж було першопочатком цього захоплення, коли за допомогою ліній, штрихів вдається так образно створювати своєрідні портрети сучасників?
– Я не знаю, мабуть, витоки цього всього – у дитинстві. Мама казала, що я ще з трьох років малював… Завжди мав олівці біля себе. Спочатку виписував чудернацькі образи, в яких тільки сам один впізнавав те, що задумував відобразити на папері. У школі копіював своїх однокласників, часом – вчителів, і це виходило досить реалістично. Стінгазета була за мною, як за «визнаним» в школі «художником». А потім – Вижницьке училище прикладного мистецтва, спілкування з відомими майстрами. Все це дозволило не лише освоїти станковий живопис, графіку, але й не втратити потяг до цього мого першого і, напевно, найтривалішого захоплення – створення дружніх шаржів, карикатур.
– Подейкують, що художники поділяються на дві категорії – «звичайних» та «карикатуристів». Ви ж об’єднали ці дві іпостасі. Як на мене, це досить рідкісне поєднання.
— Вважаю, таке поєднання доповнює одне одного. Прості лінії, які домінують в шаржі, карикатурі, іноді несуть настільки велике емоційне навантаження, яке не здатне відобразити баагатометрове полотно. І, водночас, навики шаржування дозволяють мені вже в інших жанрах, особливо в екслібрисі, ніби розширити тему, яку торкаєшся у шаржі.
– Коли дивишся на Ваші шаржові роботи, то відчуваєш, як за тими «простими лініями», стилізацією ховається потужна об’ємно-просторова пластика. Що ж тут головне, чим Ви керуєтесь, беручись за створення шаржу?
— Додам, – «дружнього» шаржу. І це дуже важливо. Намагаюся, щоб такі шаржі, передусім, були добрі. Щоб вони не образили тих, хто погодився, аби був створений його портрет. І не просто портрет, а своєрідна візитівка, в якій сказано так багато про характер людини, його заняття, хобі. Зрештою, справжній, вдалий шарж може дуже багато розповісти про людину. У мене є свої, роками вироблені принципи, своя, якщо хочете, філософія шаржування, свій кодекс честі. Наприклад, не можна засобом малюнку насміхатися над фізичними вадами людини. Потрібно незримо відчувати ту грань, перехід за яку може образити, принизити людину. Тож намагаюся «відчути» того, про кого пишу шаржований портрет.
– Хто ж є персонажами Ваших дружніх шаржів?
— Більшість – люди, яких я добре знаю, ті, з якими доводилося спілкуватися не випадково, а впродовж певного часу. Це художники, письменники, журналісти, бізнесмени, можновладці, науковці. Вважаю, що дуже важливо не автоматично передати характерні зовнішні риси людини, а намагатися глибше розкрити її суть, характер, те, що домінує у ній над усім іншим.
– Але «палітра» облич не така вже й багата: очі, ніс, вуха. Як же це треба знати людину, щоб зафіксувати її портрет на аркуші паперу дійсно доброзичливо, і, водночас, не образити, якимось нетактовним акцентом?
— Це правда, людські обличчя на перший погляд, мають однакові «елементи». Але які ці елементи! Вони унікальні кожен по своєму. Це цілий світ, Всесвіт людських ликів, які дають натхнення митцям-художникам. І, знаєте, більше доводилося зображати обличчя людей, що мають, як кажуть, своє «лице», у кого є свій духовний світ. Бо що не кажіть, душа людська таки відбивається в рисах обличчя, у цьому я переконувався не раз.
– Зауважив, що Ви у своїх рисунках акцентуєте на очах того, про кого створюєте шарж. У деяких шаржах замість очей – просто дві крапки. Але й вони дуже-дуже промовисті!
— Я завжди намагаюся не просто досягнути зовнішньої схожості, в тому числі й зображаючи очі людини, оте дзеркало її душі, а створити цілісний образ, який би сам говорив за себе. А очі – чи не ключовий елемент в такому образі…
Микола Дмітрух згадав про один із конкурсів карикатур і шаржів у Польщі, в якому він переміг. Тоді, за одну годину він написав 59 шаржованих портретів! Ім’я художника одразу ж було занесено до Книги польських рекордів та особистостей. Відтак, як стверджують фахівці, він має всі підстави для того, щоб потрапити до знаменитої Книги Гіннеса, принаймні, Книги рекордів України. Тоді, у Польщі, його назвали Королем дружнього шаржу.
Що ж, маємо цінувати такий факт і тішитися з того, що серед наших тернопільських митців є людина, творчий талант якої визнаний за кордоном.
