Захований і між гіллями дерев, оточений надмогильними пам’ятниками і хрестами, самотньо височить римо-католицький храм Воскресіння Христового. Багато хто сприймає його, як цвинтарну каплицю. Та й, зрештою, саме таким і було його первісне призначення.
Перегляньте також:
- «Веселі канікули з Богом» у Дністровському каньйоні: для дітей влаштували розваги
- У селі біля Тернополя затримали снайпера
Побудована з тесаного каменю споруда обабіч шляху з Тернополя на Микулинці з’явилася на початку 1860-х років з ініціативи отця-єзуїта Каетана Маркевича. Про це пише тернопільський краєзнавець Володимир Мороз. Отож, чернець запропонував збудувати на кладовищі не повноцінну церкву, а усипальницю для монахів. Адже тоді у місті було два католицьких храми – домініканський костел – тепер кафедральний собор, – та єзуїтський. Та сталося все інакше – збудовану інженером Яном Закревським капличку передали тернопільській парафії і там час від часу почали проводити відправи.
Мабуть, завдяки розташуванню на окраїні Тернополя, храм не зазнав руйнувань у Другу світову війну. По її закінченні, коли прийшла радянська влада, майже столітню пам’ятку перетворили на майстерню гробаря – у ній виготовляли кам’яні пам’ятники та надгробки.
Відновив своє призначення костел вже із настанням української незалежності у 1991 році. Він був єдиним храмом римо-католицької громади міста до спорудження костелу на проспекті Степана Бандери. Першу по відновлення месу у старовинній каплиці відправив 22 грудня ксьондз Людвіг Рутина. Після нього настоятелем був Альфонс Гуровський. За цей час у костелі на Микулинецькому кладовищі громада капітально відремонтувала. А урочисте його свячення відбулось у липні 1993 року. Храму надали титул Воскресіння Господнього. І тепер у це свято тут збирається найбільше прихожан. Святі меси проводять щоп’ятниці та щонеділі. Громада храму не велика – 50 парафіян. Нині його настоятелем є отець Андрій Маліх.
Костел Воскресіння невеликий, зате затишний. Зайшовши всередину, забуваєш про те, що він знаходиться на кладовищі. Відчувається старовинний дух храму. Його стіни прикрашають скульптурні стації Хресної дороги, зроблені «під старовину» сучасним майстром. Тут немає багато ікон. Лише дві великі: образ Божого Милосердя й ікона Матері Божої Тернопільської. Це точна копія чудотворного образу, який коли знаходився у домініканському костелі, а зараз його оригінал є у Познані. Оригінальною у костелі є скульптурна композиція Розп’яття, біля якого – фігура Богородиці і святого Івана.
Храмові уже 150 років, але він – справжній доглянутий шедевр, стіни якого у прямому розумінні можна читати. Вони рясніють пам’ятними написами про тернополян, починаючи із 1862 року. Це лише таблиці польською мовою, які розповідають про тих, хто похований у підвалах костьолу, доступ до яких – закритий. А ховали тут не лише монахів і священиків, а й добродіїв та видатних людей Тернополя. Кажуть, що серед них була і британка. Чому доля занесла її у наше місто – невідомо.
