У “Мистецькому Арсеналі” триває ретроспективна виставка творів Івана Марчука “Генотип вольності”. Проект об’єднав 150 робіт знаного майстра з циклів “Голос моєї душі”, “Пейзаж”, “Біла планета 1”, “Біла планета 2”, “Натюрморт”, “Нові експресії”, “Погляд у Безмежність”. Сам художник, за версією британської газети The Daily Telegraph, входить до сотні геніїв людства, які створюють багатовимірний образ сучасного світу.
Перегляньте також:
- «Веселі канікули з Богом» у Дністровському каньйоні: для дітей влаштували розваги
- У селі біля Тернополя затримали снайпера
У чому ж вияв свободи і творчої вольності саме цього художника?
— Бути вільним і обмеженим — різні речі, — каже Іван МАРЧУК — Навіть коли мене обмежують, я все одно лишаюся вільним. Знаю, що мене кудись не випускають, десь не приймають або ж не нагороджують чи не виставляють. Однак я лишаюся вільним.
Якби я хотів жити “по-їхньому” — мені треба було би ставати на “їхню” позицію. Але моя гордість не дозволяє бути на чужій позиції. Тому що я абсолютно вільна людина. І хоча мене утискають, однак я вільний. Тому що не йду ні на які компроміси.
— Іване Степановичу, за багато років творчої праці вас справді неодноразово багато в чому обмежували, зводили перепони. Тобто намагалися створити “рамки”. А ви однак за них виходили.
— Майже 20 років я був за бортом. Нібито я є, але мене нібито й нема. Знаєте, я й сьогодні перебуваю в певному “гетто”. Насамперед це стосується моїх виставок, транспортування картин за межі України.
За останні два роки зробив 8 виставок — у Литві, Німеччині, Польщі. Але ви навіть не уявляєте, з якими страшними боями це вивозилося і ввозилося назад, в Україну. Взагалі, я дуже важко жив. Можливо, тому, що постійно воюю за справедливість. І в цій боротьбі — критерій життя.
— Ми говоримо про творчу свободу, про вашу боротьбу. А що потрібно сучасному художникові для того, аби почуватися щасливим?
— Я, взагалі, не пристосований до життя. Як художник із певними регаліями маю найгіршу майстерню серед українських художників, живу у скромній однокімнатній квартирі. Таке ставлення до мене з боку держави! Але я люблю свою землю. Хоча, буває, іноді й каюся, що свого часу сюди повернувся.
— У вас справді виникають моменти такого каяття?
— Розумієте — українська земля народжує найбільше талантів на квадратний метр планети. Але ж наша земля часто й поїдає багатьох.
Ось у мене була одна киця, яка поїдала своїх кошенят. Можливо, так само й Україна? Іноді в нас не може достойним чином проявити себе якийсь геніальний, великий талант. Наука, культура, мистецтво, література… Талантів і геніїв багато. Але, на жаль, деякі в’януть, спиваються, а найсміливіші — виїжджають за кордон.
Отак я тужив 12 років на чужині. Гадав, що повернусь в Україну, у справжню державу. Приїхав у 2001 р.— зразу після теракту в Америці.
Мені можна було прийняти громадянство “там” і потім жити, де захочу. Адже американці живуть по всьому світу, вони підзахисні громадяни, у них є своя країна. У мене ж є своя земля! І все, що я зробив на цій землі, — часто виключно наперекір, а не завдяки.
— Певний час було багато розмов про створення вашого персонального музею — у районі Поштової площі. Ця історія матиме якесь продовження?
— Поки що все фата-моргана! То приватна ініціатива, щось ворушиться, але немає чіткого стержня й терміну. Коли ця ідея тільки зароджувалась, були бунти інших художників: а чому не я, а чому музей не мені? Їм кажуть: ви повинні не заздрити, а співчувати і підтримувати. Я ж бо даю кілька сотень картин — дарую їх народу. І весь світ дивився б на ці картини. І ви, дорогі колеги-художники, можете створювати свої музеї. Бо ж і мій мав би бути створений за приватні кошти. Ні копійки з держави! Але… ми — антимузейна країна. Хоча коли виходжу на вулицю і мене зустрічають люди, то кланяються, дякують. Інколи запитують: де можна бачити картини, де буде ваш музей?
— У вашому доробку є одна пророча картина — з портретом Ющенка, обличчя якого ніби віщує подальші катастрофи для України.
— Я намалював той портрет “на замовлення”. Замовлення було від людини, котра й мала допомогти створювати мій музей. Хоча “на замовлення” нічого не роблю. Але тій людині не міг відмовити.
І ось я його намалював у 2003 р.— і ніби на тлі помаранчевої революції. Хоча справжня революція відбулася роком пізніше — у 2004-му.
А за два тижні до Чорнобильської аварії написав триптих, що відтворив трагедію людства, силоміць відірваного від свого природного середовища. Зобразив людей у повітрі, якусь вселенську скорботу. Цей триптих, створений у стані якогось інтуїтивного прозріння, згодом назвав “Монолог”.
Кажуть, що я песиміст. Я ж кажу, що реаліст і фантазер у мистецтві.
— Чи є сьогодні у вашому доробку політичні теми, мотиви, образи? Які ваші нинішні передчуття стосовно майбутнього України?
— Ту картину з Ющенком я взагалі не вважаю політичною. Я не є ілюстратором певних політичних подій. Це роблять інші художники, тому що вони нічого іншого не можуть робити. Це низько для мене. Я творю інші світи.
— Кажуть, що ваші картини здатні впливати на людей майже містично, змінювати настрій, емоції. А ви самі, коли спілкуєтесь із власними творами, відчуваєте щось подібне?
— У мене підхід до картин трохи інший. Як до діточок. Я з ними постійно спілкуюся. Я з хати йду о 7 годині ранку. Приходжу ввечері. Моя квартира порожня — немає жодної картини. І спілкування з картинами — у майстерні, де я проводжу майже весь час. Ось такий режим. Живу за чорним календарем, де немає червоного кольору. У мене 365 днів робочих!
Фото: Василь Артюшенко, ZN.UA
