…Музика лунала така світла і пронизлива, що залишатися байдужим до неї було неможливим. Звуки фортепіано швидко і прозоро сипалися один за одним, і здавалося, що це маленькі холодні крижинки, летячи звідкись згори, зачіпаються своїми гострими гранями, просто торкаючись, і від цього чутно тонкий передзвін.
А далі політ крижинок раптом припинився, і вони перетворилися на краплі, які падають повільно і ніжно, як осінній листопадовий дощ на останні жовті листки дерев у парку. Кожну ноту було чути настільки чітко, наче ці краплини, чи звуки, чи сльози потрапляли слухачам просто у відкриті долоні.
Перегляньте також:
- “Я беру паузу”: Христина Соловій зробила несподівану заяву
- Гуморист і блогер Віталій Мартинюк з Тернопільщини переспівав шлягер з газетою «Свобода» у руках
Потім у музиці знову все змінилось, і звуки стали легкими та ніжними, схожими вже на крихітні намистинки, що розсипаються на дзеркальну підлогу із розірваного намиста. Наче у сповільненій зйомці, зісковзуючи з нитки, вони, ці дрібні прозорі кульки, летять донизу, відбиваються від підлоги, – один раз, другий, третій, дрібочуть, розкочуються в різні боки, й здається, позбирати їх вже неможливо. Але якось, в один момент, наче за помахом чарівної палички, вони перестають котитися і завмирають, просто виблискуючи на тому дзеркалі, відбиваючись від світла і переливаючись, і сумуючи від тієї розірваності і неможливості вже бути разом, і безсилля через це, і самотності…
Музика в цей момент тягнеться такою довгою тужливою низькою нотою, що відразу чомусь вже стає зовсім не шкода того розірваного намиста, а виникає поривчасте і навіть непереборне бажання просто обійняти когось близького, притулитися, заховати руку в руці, і разом іти осіннім парком і ловити у долоні дощ, і рахувати сніжинки, тримаючи у самому серці ту музику, яка звучить…
