12-річний юнак з Тернопільщини став лауреатом Всеукраїнського конкурсу «Диво-дитина» і переміг у номінації «Найтворчіша дитина України», пише“Укрінформ”.
Перегляньте також:
- Чортківські танцюристи здобули призові місця на Кубку України із бальних танців
- Волонтерка з Тернополя Ольга Коновал про втрату чоловіка і дитини
…Жваво розмовляючи, присутні розглядали картину. Митці з Тернополя намагалися визначити автора цієї роботи. Хтось із них називав імена своїх колег, інші казали, що це полотно знаного львівського майстра, ще одні стверджували, що то – стиль відомого на Закарпатті художника…
А знадвору в скляні двері картинної галереї Національної спілки художників, де розмовляли між собою митці, за цим спостерігав малий хлопчина. Його тримала за руку мати. Жінка півгодини тому віднесла до цієї поважної організації твір свого сина Павлика і повернулась до малого в очікуванні висновків авторитетних майстрів пензля.
ТОЙ, ЩО МАЛЮЄ НЕ ПО-ДИТЯЧОМУ
Цю історію, про те, як художники визначали автора запропонованої для огляду картини, розповів мені Микола Дмітрух. Він – визнаний в Україні й закордоном майстер дружніх шаржів та живописних полотен.
Разом приїхали до його вихованця – 12-річного учня Тернопільської художньої школи Павла Шачка із приміського села Гаї Шевченківські, що на Тернопільщині.
Заходимо на подвір’я добротного двоповерхового будинку. Поруч – садок, усюди відчувається рука господаря – пана Петра. Підіймаємося на другий поверх садиби разом з ним та його дружиною Наталею – батьками талановитого хлопчика, який кілька років поспіль дивує країну своїми «дорослими» роботами, виборює усі нагороди творчих конкурсів.
Спілкуємось із мамою Павла у кімнаті, де все свідчить про захоплення сина: мольберт біля вікна, дитячі картини, нагороди, у куточку – баночки з фарбами, тюбики, пензлі, мастихіни.
Мама юного художника Наталя Шачко демонструє роботи сина
– Пані Наталю, коли зрозуміли, що Ваш син має неабиякий хист до малювання?
– Ще у садочку вихователі нам казали – Павлик малює якось по-іншому, аніж усі діти. Дійсно, ми й самі бачили, що його малюнки мали певний зміст, несли додаткове смислове навантаження. Наче запрошували, аби той, хто розглядає роботу, мав подумки розмовляти з автором, вловити його думку, разом з ним пройти певну історію, викладену за допомогою фарб.
Павло «схоплював» тему, як кажуть, «на льоту». Оригінально розвивав її на аркуші паперу чи потім – на картоні й полотні. Тобто, це було не просто певне статичне зображення чогось чи когось, а відтворення певної думки, ідеї, якщо хочете…
Син удома весь час малював. А коли пішов у перший клас, ми подумали, що раз це йому подобається, нехай розвиваються такі задатки.
– І як Ви розвивали ці задатки: давали синові завдання, пропонували розфарбувати контури готових малюнків?
– Ні. Павлик ніколи не любив розмальовки, де вже були окреслені певні форми і тільки залишалося їх розфарбувати. Він сам придумував рисунки, фантазував. Ми ніколи його не заставляли малювати, ніколи. Він завжди рвався до цього сам. Навіть мене захопив, і я теж почала малювати, хоча, за фахом – економіст, колись навіть хотіла вступати на відділення дизайну. Але тепер і дизайн, і основи архітектури опанувала заочно.
ЗАМІСТЬ «НУЛЬОВКИ» – ОДРАЗУ В ТРЕТІЙ КЛАС
Спочатку, розповідає Пані Наталя, вони, разом із чоловіком Петром хотіли віддати сина у художню школу в Тернополі.
– Пішли туди, але нам сказали, що він ще маленький. Тому відправили його у школу народних ремесел. Туди син ходив два роки. І коли ще йому не було повних 9 років, ми таки занесли документи у художню школу. Директор тоді сказав, що Павлу не вистачає кілька місяців, щоб взяти його на навчання. А тоді каже – ану, покажіть ці роботи. Довго дивився на них, а потім сказав, що Павла візьмуть у школу. Але не в нульовий клас, як це мало би бути, а одразу ж – в третій.
– І що, були там його ровесники?
– Жодного. Нині він там, у своїй групі – наймолодший. Потрапив на навчання до відомого у Тернополі, та й не тільки у нас – художника Миколи Антоновича Дмітруха. На заняття дитина просто летіла, чекав того дня, коли буде малювати там, у школі. Ще жодного разу не сказав, що йому було нудно чи важко, чи чогось він не розумів, і ніхто йому не допоміг. Раділи, що у Павла все виходить, усіляко його підтримували. А його роботи почали брати на шкільні, міські виставки. Допомогли йому навіть влаштувати свою першу персональну виставку.
Юний художник Павло Шачко зі своїм учителем, тернопільським художником Миколою Дмітрухом
– Все-таки, як же сталося, що Павло, так би мовити, вийшов на всеукраїнську творчу «орбіту»?
– Одного разу Микола Антонович надіслав на дитячий конкурс роботу Павла. Ми про це навіть не знали. А конкурс називався «Я – козацького роду».
ПРО КОЗАКІВ, КОНЕЙ І НЕБИЛИЦІ
Дитячий національний конкурс «Я – козацького роду» мав тему «Малюнок на козацьку тематику», розповідає пані Наталя.
– Пізніше дізналася, що такий конкурс було започатковано 2009 року. Перший сезон – це був сезон легенд і переказів, другий – віршованих творів, а третій – художній.
І ось у цьому, третьому сезоні, діти віком від 7 до 15 років мали змагатися у мистецтві зображення козацьких образів, архітектурних пам’яток козаччини. Тож кажу, Микола Антонович, навіть нічого нам сказав, а сам відправив на цей конкурс роботу Павла.
– І що ж це була за робота?
– Син гуашшю намалював колоритного запорожця з оселедцем і зайняв перше місце у найменшій віковій категорії. Як нагороду, отримав путівку в дитячий табір «Козацька Фортеця» для хлопчиків на Черкащині. Павло ще був відзначений особливою нагородою від Івана Малковича. Видавець подарував йому цілу сумку книг. Пізніше Павло отримав друге місце у мистецькому фестивалі «Free Art Festival» у Тернополі. Крім того, одну з його робіт було відзначено у конкурсі «В гостях у гетьмана», що його проводила ТРК «Радіо-Ера».
– Як все оце вплинуло на подальше художнє захоплення Павла?
– Знаєте, кожна така перемога була своєрідним стимулом, заохотою для його навчання. Тоді я вже почала шукати інформацію про різні дитячі конкурси. І що ми не надішлемо, кожного разу – перемога або ж – призові місця.
– Назвіть, пані Наталю, хоча б, кілька таких переможних для Павла конкурсів.
– Ой, та їх так багато було, ви подивіться, скільки грамот, дипломів, подяк – десь до тридцяти! Ну от, пригадую, у Полтаві був конкурс дитячого малюнка. Спеціально для цього Павло не робив рисунок. Мав вже готовий етюд на тему про літо, як це вимагалось за умовами, і надіслав туди. І от, із двох з половиною тисяч малюнків його робота здобула призове, третє місце.
– От, мені вчитель Павла розповідав, що справжній фурор зробив малюнок його вихованця у Львові, на одному із таких конкурсів.
– Так, це був дуже серйозний конкурс. Потрібно було подати три роботи. І коли ці художні твори проходили оцінку журі, тоді й дитину запрошували до участі у творчому фестивалі. А потім Павла запросили туди, учасників зібрали, оголосили певну тему і всі мали її самостійно відтворити.
– Там брали участь тільки діти?
– Ні, це був відкритий конкурс, в якому могли брати участь особи до 35 років. І от, уявіть собі ситуацію. Сидять за мольбертами переважно дорослі люди і серед них – дитина, щось собі теж малює. Це – Павло. Ніхто не міг ні підійти, ні підказати, тим більше, щось допомогти. Це був такий собі творчий екзамен-перепустка для участі в конкурсі.
– Що ж намалював Павло?
– Він намалював писанку, ніби вона тріснута, а з неї – виростає дерево, уквітчане теж писанками. Пригадую, після завершення малювання митці, члени журі, взяли цю роботу. Обступили, обговорювали, а тоді співставляли домашні його роботи – зрозуміли, що це один і той самий почерк, стиль, якщо можна так сказати. Скажу, що було ще троє 16-річних школярів, які навчались у ліцеї при Львівській академії мистецтв. То їм дали просто диплом учасників, один на цю групу. А Павло у 10 років тоді отримав, подивіться який, гарний, іменний диплом.
– Дійсно, оригінальна нагорода, яка вирізняється серед інших, напевно, підкреслюючи статус такого творчого змагання.
– А ще Павло став фіналістом всеукраїнського конкурсу «Небилиці» у Львові. Його роботу взяли на виставку у Київ. Потім ця виставка їздила у Варшаву, Брюссель. Також переміг у конкурсі «Щасливі діти українські на коні».
– Бачу навіть календар із роботою Павла з цього конкурсу.
– Так. Організатори випустили такий красивий кольоровий календар із малюнками. Між іншим, подивіться. Тут є ще й робота нашої донечки – Насті, вона теж взяла участь у цьому конкурсі й була відзначена журі. Отримала перше місце у номінації «Краща позаконкурсна робота».
КОЛИ СЕРЦЕ БАЧИТЬ І ДУША ВІДЧУВАЄ
Слухаючи разом зі мною Наталю Шачко, Микола Дмітрух, вчитель Павла додає, що творчий рівень його вихованця відповідає навикам значно старших за віком юних художників, навіть цілком сформованих молодих митців.
– Колоритні, динамічні композиції просто вражають своєю довершеністю і неповторністю. За мою більш як 20-річну роботу у художній школі я вперше працюю з такою талановитою дитиною.
З ним працювати дуже легко. Він розуміє з півслова. І щораз дивує новою роботою, вони аж струменяться, світяться, ви ж самі подивіться, -каже пан Микола.
А ось, і Павло. Заходить у хату, вітаємось. Не за роками серйозний погляд, у спортивному костюмі, у руках – бінокль.
– Це що, аби краще розгледіти сюжети до майбутніх картин ? – запитую.
– Та ні, просто дивився через вікно у бінокль… Тернопіль тоді стає такий близький. Ніби рукою подати. Але я люблю одразу перевертати бінокль і так знову – ближче-дальше. А що між цим? Щось таке, що єднає те, що далеко і те, що близько. От би це намалювати…
– А ти як взагалі пишеш картини, щось олівцем накреслюєш, якийсь сюжет накидуєш чи одразу на полотні працюєш?
– Як коли. Часом кілька основних ліній наведу, іноді, ніби вже бачу готову картину і тоді тільки мастихіном кладу фарби. Люблю густі мазки, такі, що ніби «виходять» з картини – вони такі, як живі. Я не люблю довго малювати, виписувати кожну деталь. Пишу переважно акрилом, швидко сохне, можна шар за шаром наносити.
– На твоїх роботах – міста, будинки, а ще – море, кораблі, вітрильники…
– Це мені найбільше подобається. Місто – теж як море, де багато людей, а ті будинки – то ніби острівки, поміж яких – пішоходи, люди, як риби в океані, де кораблі. Одні стоять в порту, старі вже. Інші рухаються, пливуть собі.
Я це все малюю, ніби бачу, відчуваю зсередини, що саме так треба, а не інакше. Микола Антонович дуже допомагає, яку фарбу підібрати, як правильніше нанести мазок, щоб то виглядало краще. Але ніколи не втручається, не каже, що я погано намалював, що треба переробити. Я сам бачу, що коли щось не так, і тоді дещо вже змінюю.
-Разом зі своїм учителем та батьками ти нещодавно їздив на фінал Всеукраїнського конкурсу «Диво-дитина».
– Так, мама, тато, сестричка, бабуся, Микола Антонович дуже переживали за мене. Там так гарно було, урочисто, відомі артисти виступали, діти показували, що вони вміють. Картину туди свою велику возив, їм сподобалось…
…За мить Павло бере у руки мастихін, сміливо зачерпує ним в’язку фарбу із чималенького відерця, і, як маленькою кельнею, робить блискавичні рухи, й на поверхні картини залишаються кольорові сліди. А потім відкладає убік мастихін, торкається свіжої фарби пальцем – рух, ще один – і на полотні народжується барвисте диво.
Тихенько виходимо у сусідню кімнату, аби не заважати цьому першопочатку майбутньої Павлової картини.
– Ми вже навіть самі дивуємось, чи не втомлюється син, чи не заважко йому все це , – тихо говорить пан Петро, батько Павлика.- Він у нас ще й затятий футболіст, м’яч для нього – то теж велике захоплення, вивчає німецьку, англійську. Якось встигає. Нехай розвивається гармонійно. Бо так цікавіше жити. Кожна людина щось має творити, залишити після себе на цьому світі. Тому й допомагаємо і Павлу, і Насті, нехай діти розвивають свої задатки. Ось подивіться, яких коників, метеликів Настуня наліпила, як живі!
…Я покидав цю добру оселю і думав, як то важливо, коли батьки дають дітям шанс і можливість побачити навколишній світ таким, яким може бачити сама дитина. І відчувати душею диво свого світу. Щоб кожного дня дитяча душа доростала до розгадок і відкриттів. Аби вимальовувались картини живої дійсності, співзвучні дитячій фантазії. А потім, освоїти велику життєву науку – бачити серцем.
Так, пісню можна співати голосом чи картину просто малювати пензлем. Воно дійсно, співають і «безголосі», якось обходяться без того, як і «малюють картини» – старанно виписані, аж нудно стає від них, без Божої іскорки. Але найпомітніший – спів серцем, як і залишена на полотні часточка душі митця. Без цього справжньому таланту не обійтись.
У Гаях Шевченківських, у хаті Шачків я залишив колись подарований мені оригінальний альбом народного художника України, лауреата Національної премії України іменем Тараса Шевченка, українського художника-графіка, книжкового ілюстратора Сергія Якутовича. У ньому, крім робіт маестро, поміщено й роботи та ескізи його батька – видатного художника України Георгія Якутовича.
Там, серед сторінок, наповнених ескізами до «Тіней забутих предків», гуцульськими мотивами, українськими пейзажами та портретами, є спеціально залишені білі аркуші. Десь із десяток чистих листків. Аби той, хто візьме до рук цей альбом, залишив у ньому свій слід – олівця, пензля, мастихіну чи просто забарвленого фарбою пальця.
На форзаці альбому я написав: «Павлику – із побажанням заповнити ці білі сторінки альбому ескізами до майбутніх картин. Нехай твориться тобі легко, мудро і щиро».
