Діагноз “політтехнолог”
“Політтехнолог” стає в Україні діагнозом, який характеризує низьку здатність до аналізу інформації, поверхові висновки, багато “понтів” і мало результатів.
Своє ставлення до “політтехнологів” висловлював раніше у статті: “Мистецтво стригти “політлохів” або про “політтехнології”. Цікаво, що минуло майже два роки, а думки викладені у цій публікації знаходять лише нові підтвердження. Загалом же, варто до терміну “політтехнолог” ввести додатковий “політтехноЛОХ”, який більш точно характеризує професію людей, що часто роблять надто поверхові висновки, видаючи їх за глибокий фаховий аналіз ситуації і пробують на цьому розвести свою “цільову аудиторію”.
Очевидно, що причиною масового поширення різного роду “академій стратегічних політтехнолгій” – є запит аудиторії і рівень “української політики”. Беру в лапки, бо в Україні таки є справжні політики. Дехто з них вже на пенсії. Дехто зараз на фронті. Дехто займається іншою роботою. Це далеко не ті персонажі, яких Ви щодня бачите на телебаченні.
Але повернемося до “політтехнологів” або “політтехноЛОХів”, котрих доволі багато в українському медіапросторі.
Для чого такі люди публікують свої статті, блоги? Для чого вони ходять на ефіри, дають коментарі? Очевидно — прагнуть показати себе потенційному клієнту. Привернути увагу до себе і отримати вигідний контракт. На це в більшості випадків спрямована діяльність тих, хто активно “світиться” у медіапросторі.
Їхні публікації — це рекламні тексти, які не містять корисної інформації.
Як приймає рішення політтехноЛОХ?
Політтехнолох частий гість ефірів. Як правило виголошує з розумним виглядом банальні речі. Далі про кілька рис типового українського політтехнолоха.
- Більшість з них керується принципом: “Чим більше самовпевненості і понтів, тим простіше переконати клієнта”.
Частково цьому сприяла якість української політики, куди прийшло багато “масажистів”, “садівників”, “охоронців” у минулі роки. У цих людей розуміння політики складалося на основі фільмів, переважно російських і попкультури. Під них формувалися і “політтехнологи”, начитавшись західної літератури середини 50-60-х і надивившись на російські приклади.
- Більшість має просте, лінійне, шаблонне мислення. Воно характеризує певний стандартний набір інструментів на кшталт: “Щоб бути відомим, треба частіше з’являтися на телебаченні”. Між тим, навіть порівняно нестандартна ситуація, вводить “політтехнолоха” у ступор.
Шаблонне мислення працює в умовах спокійної політичної ситуації, проте абсолютно не працює в умовах нестабільності настроїв, що спостерігаємо зараз в Україні. Щоб успішно працювати у цих умовах, треба вміти бачити загальні тенденції розвитку суспільства. Бути “над процесом”. Цього бракує теоретикам “тусовочних політичних філософів”.
- “Політтехнологи” формувалися там, де є більше грошей. Тобто у столиці. Відповідно тут вони “законсервувалися”. Спрацьовує ефект “світ з вікна Мерседеса виглядає зовсім іншим”.
Для них незрозумілі потреби простих людей. Мало хто з них регулярно буває у маршрутці районного центру подалі від столиці, а в селі бувають хіба, що під час відпочинку у Татрах чи Альпах.
- Основне джерело інформації для оцінки ситуації – це середовище, де живуть політтехнологи, тобто клуби та ефіри серед таких самих далеких від реального життя своїх колег. Це середовище і є основним джерелом інформації для таких людей.
Тому і виставляються примітивні та банальні запитання щодо оцінки політичної ситуації. Даються такі ж банальні відповіді.
Політтехнолох приймає рішення на основі неперевіреної інформації. Ключовим у цьому процесі є не оцінка фактів, тенденцій розвитку суспільної думки, а збір “чуток” від таких самих “колег, як вони” або ж тих, які їм “конфіденційно” передають окремі хитрі політики. Суть в тому, що ця інформація часто неперевірена та не відповідає дійсності.
Прикладом моделі прийняття хибних рішень є висновки, коли про шанси політичної сили на перемогу судять по тому, хто в цій силі з’явився, а не реальний запит виборця на ідеологію, чи рішення для конкретних проблем. Щоб переконатися, що важливий момент достатньо почитати біографії багатьох авторитетних іноземних політиків.
Такі “експерти” не відчувають настроїв людей. застрягли десь у минулому.
Хто ж насправді робить результат на виборах?
Перша категорія — це професіонали, яких сформувала практика. Такі люди, як правило, особливо не світяться. Вони не пишуть статей. Не ходять по ефірах. У них немає на це часу. Такі люди формуються на практичній роботі. Вони бувають відомими у вузьких колах, проте не завжди.
Друга категорія — це ті, хто сформувався у середовищі партій. Це людина, яка не просто пропонує “технологію”, бо вони стандартні і однакові для всіх. Є лише питання вибору інструменту донесення до виборців своєї думки. Це люди, які глибоко розуміють ідею, яку несуть, які моделюють сприйняття цієї ідеї, які вивчають, що думають люди і цим керуються у своїй роботі.
Таких людей потрібно шукати собі у команду, якщо справді хочеш перемоги.