27.07.2026
11:37:21
українська журналістка, редакторка радіопрограм. Членкиня НСЖУ. Заслужена журналістка України.
Чигирин, що на Черкащині, – перша столиця козацької держави, резиденція видатних гетьманів Богдана Хмельницького та Петра Дорошенка, як ніхто інший знає ціну московитським перемовинам про мир. Легендарна Чигиринська фортеця, яка витримала облоги нападників, і досі захищає місто. А козацький дух вольниці тут виливається в ініціативах місцевих жителів та тимчасово переміщених людей із окупованих ворогом територій.
З першого дня великої війни тут народилася громадська ініціатива «Чигиринські павучки», яка спеціалізується на виготовленні маскувальних сіток і вже стала символом невичерпної енергії і єдності громади, що рятує життя на фронті, захищаючи техніку та позиції від ворожих дронів і розвідки.
Директриса Центру культури, дозвілля та спорту Чигиринської міської ради Світлана Перевізник, яка стала координаторкою і натхненницею ініціативи, пригадує жахливі події перших днів широкомасштабного нападу росії, коли треба було щось робити, аби відчувати себе потрібним.
З цим питанням до неї зверталися підопічні із 13 закладів культури громади.
«Тоді ніхто й уявити не міг, що війна затягнеться на роки, і торкнеться всіх, – говорить Світлана. – І нам таки доведеться перемагати у безглуздій нав’язаній нездоровим сусідом війні, відстоюючи свої ж території.
Психологи пропонують у хвилини розпачу братися до ручної роботи. Ми зосередилися на пошуках коштів для закупівлі риболовецьких сіток і матеріалу, який би знадобився для маскування захисників та їхньої техніки.
Понад тисяча людей розмістилися у Будинку культури, його подвір»ї і спортивній школі, що поруч. Люди несли всілякі матеріали з дому, магазинів, простирадла, підодіяльники, пальтову тканину, трикотаж, клубки ниток.
Дівчата шили балаклави, теплі наколінники, спеціальні адаптивні речі, килимки-хопери для сидіння, нашоломники, в»язали шкарпетки, готували смаколики, кетчупи, тушкували м»ясо і передавали на фронт.
Але головним напрямком роботи стало виготовлення маскувальних сіток. Я плакала від того, що наші люди здатні так об»єднатися, щоб гуртом організувати тилову підтримку захисникам.
Сьогодні кожен учасник цієї спільноти – справжній герой тилу. Ми всі вчилися разом. З будинків культури дзвонили, перепитували як робити, я фотографувала зразки того, що робили в нашому закладі.
Всі дошки пішли на станки, на які натягували сітку. Перші вироби були кострубаті, робили, як вміли.
Постачальники запитували про потребу рулонів тканини, а я відповідала, щоб було якомога більше, бо не знала відповідність метражів із сітками. Це тепер ми уже знаємо всі розходи тканини і маємо рулони потрібного ґатунку, які навчилися розрізати на смужки на саморобному верстаті.
З часом кількість добровільних волонтерів почала зменшуватися, але військовим постійно потрібна допомога і перед нами ще дуже багато викликів.
Перші два роки ми працювали на своїх коштах, які дівчата скидали самі у скриньку. З часом нам допомагала міська рада, самі військові надсилали гроші, а забирали готові вироби.
Потім у нас з»явилися меценати і підтримка програми «Турбота». Донати передавала і громадська організація ветеранів «Чигиринська Січ».
Наш художній колектив проводив благодійні концерти, ми не зважали чи це було на часі, нам потрібні були кошти. Ми співали про те, що Україна переможе, а ворогми згинуть і збирали на благодійних заходах, ярмарках, концертах до ста тисяч гривень, які вплітали в сітки.
Цьогоріч учні Чигиринської ЗОШ номер 2 задонатили нам 5 тисяч гривень, відмовившись закупляти квіти на останній дзвоник.
Спочатку сітки йшли воїнам тероборони. Я думала, що ця потреба буде актуальною лише на початках , але зараз кількість запитів зростає.
Про нас знають із соціальних мереж. Географію наших виробів ми зчитуємо за прапорами бригад та із відеоподяк, які для нас є найбільшою винагородою.
Ми надсилаємо на Запорізький напрямок, Харківський, на Сумщину, всюди, бо це те, що знищується найбільше.
Працюємо адресно через Нову пошту, знаємо лише прізвища, на які надсилаємо, багато виробів забирають родичі волонтерів, які служать.
Тепер у нас структуризована група волонтерів, при потребі працюємо у дві зміни. Це кістяк загартованих дівчат такого віку, що на роботу не треба йти, до них приєдналися переселенці.
Маємо в Тіньках великий осередок, в Рацево. Майстерності цих людей можна позаздрити.
Якщо на початках ми за півтора роки робили 220 сіток, то в цьому році ми таку кількість надіслали за 5 місяців.
52 сітки за місяць – наш цьогорічний рекорд, що складає майже два погонні кілометри сітки.
Нас пізнають за шевронами і емблемою зі слоганом : «Бийте, хлопці, москалів ми прикриємо ваш тил! Постарались залюбки – «Чигиринські павучки».
Мені вдалося зустрітися з «павучками» і вплести свою стрічку в захисну сітку.
Активістки, серед яких місцеві і люди, яких до Чигирина закинула війна, кажуть, що своєю роботою не тільки висловлюють вдячність громаді за прихисток, а й наближають можливість повернутися додому в переможному мирі.
Відчувається, що це вже родина, яка тримає тил, бо єднають її не тільки проблеми і виклики, а й спільна віра і розуміння важливості того, що роблять.
Майстрині переконані, що без волонтерської підтримки фронт не вистоїть, це необхідність сьогоднішнього дня.
Поки ми спілкуємося, волонтерки вправно займаються роботою. У кожної з них своя історія дотику до цієї необхідної справи.
Валентина вибралася із міста Торець Донецької області у 2015 році, коли наша армія звільняла Краматорськ і Слов»янськ, і між Горлівкою застряла лінія фронту.
«Коли війна нас догнала у 2022 році, ми вже тут знали людей,мали друзів, – розповідає Валентина. – Тому відразу знайшли це місце, де можна працювати для наших захисників.
Дівчата позитивні, працьовиті, гарні і красиві душею. А головне – однодумці, які підтримують одна одну і мотивують до дії бажанням наблизити перемогу над ворогом».
Олена родом з Херсона, Чигиринська невістка. З першого дня повномасштабної війни з «павучками», як і Валентина, яка приїхала сюди колись на будівництво атомної станції в Чигирині.
Волонтерка відзначає розподіл праці, взаємозамінність і бажання вдосконалювати майстерність.
Жінки освоїли кілька візерунків плетіння сіток, визначивши, що симетричний узор може бути помітним, перейшли на асиметрію.
Раїса приєдналася, вибравшись із окупованих Олешок, що на Херсонщині.
Галині допомагає батько, якому 95 років. Він розрізає тканину, а Галина привозить для роботи.
Лариса працює в музичній школі, при вільній хвилині долучається до плетіння сіток.
Для Тетяни це заняття є психологічним розвантаженням, бо знає про втрати рідних.
У команді, що працює з першого дня, є Надія, Ірина, Віра і три Валентини.
За словами волонтерок, вони, як одна сім»я, яку тримають і спільні свята, і розмови про новини на фронті, господарські та економічні проблеми, а головне – сильна мотивація.
«Ми будемо тут працювати, допоки буде потреба в наших виробах, адже вони потрібні нашим родичам і знайомим, які служать, – кажуть волонтерки в один голос. – У нас чи не в кожної на війні син, зять, внук.
А якби наші і не стояли на захисті України, ми все одно робили б свою справу, бо хочемо, щоб Україна вирвалася із ярма загарбників, була вільною, незалежною, європейською державою без русні».
Майстрині кажуть, що воліли б сітками небо закрити над Україною, щоб снаряди і дрони з шахедами не несли смерть у наші міста і села.
«Війна триває і підтримка захисників залишається ключовою, – говорить Світлана Перевізник. – Волонтерство – це не лише про великі справи. Навіть найменша допомога має величезне значення.
Хтось приносить тканини, хтось в’яже сітки чи донатить кошти – усе це об’єднується в єдину потужну хвилю підтримки.
Ми щиро вдячні кожному, хто долучається до наших ініціатив. Ваші добрі справи не лише допомагають захисникам, але й надихають їх на нові подвиги, наближають перемогу, бо разом ми сильніші».
Людмила Островська
Фото авторки.
21:05, 25 Липня, 2026
12:42, 22 Липня, 2026
07:50, 22 Липня, 2026
