Ставлення до України з боку Росії та західних партнерів і союзників нині є, звичайно, діаметрально протилежним. З Росією все зрозуміло: це наш лютий ворог (причому, на століття наперед), який прагне знищити все, що має відношення до українства. Відповідними є і її теперішні дії – якщо таким нейтральним словом можна описати нескінченну череду тяжких злочинів на українській землі.
Із Заходом справа складніша і делікатніша. Він нам надає різнобічну і конче необхідну допомогу, без якої наші справи були б, напевно, зовсім кепські. І все ж… порівнюючи те, що західні країни роблять для нас, з тим, що вони могли б робити, мимоволі згадуєш фразу з однієї з історій М. Жванецького про російського емігранта в Ізраїлі. (“В России мне говорили “жидовская морда”, а тут объяснили, что я – “русская сволочь”). Справді, російська пропаганда зображає Україну мало не повноправним членом НАТО, яка є форпостом блоку і має намір стерти її, тобто бідолашну Росію, на порох. Водночас Захід у своїй політиці підтримки України часто виявляє надмірні обережність і пересторогу, які межують з боязкістю – ану як раптом Росія візьме та й сильно розсердиться. Напевно тому надає нам, за висловом одного з українських військових (якому довелося добряче понюхати пороху на полі бою) допомогу, достатню для того, щоб “не вмерти з голоду”. Однак недостатню, якщо говорити про перспективу потужного контрнаступу і корінного перелому в ході війни. Причому дехто на отому Заході продовжує вважати Україну частиною колишнього СРСР і, відповідно, законним “призом” для Росії – з урахуванням поступового просування НАТО на схід. А, може, там керуються постулатом, висловленим міністром оборони США Макнамарою ще на початку 60-х років: “Військовим треба давати не те, що вони просять, а те, що їм потрібно”? І визначають межі отого “потрібно” на свій власний розсуд. З превеликими труднощами свого часу Президенту, військовому керівництву, дипломатам вдалося добитися згоди на постачання танків, але коли зайшла мова про теж конче необхідні винищувачі F-16, то і US President Байден, і Bundeskanzler Шольц дружно замахали руками, мовляв, ні й ще раз ні. Міністр оборони ФРН Пісторіус погодився зі своїм шефом: “Я думаю, що про це не може бути й мови. Винищувачі є набагато складнішими системами, ніж бойові танки, і мають зовсім іншу дальність польоту та вогневу міць. Там ми б заглибилися у виміри, від яких я б зараз дуже застерігав”, – сказав він. F-16 (аж цілих 10, як повідомляється) ми все ж отримали, але чому ж так довго тривала тяганина з прийняттям цього, здавалося б, очевидного рішення?
За всією цією словесною еквілібристикою простежується все той же знайомий мотив: наступальні можливості України необхідно регулювати (обмежувати, стримувати), щоб, знову ж таки, крий Боже, не розсердити Росію. Ось і зараз, під час несподіваного для Заходу українського наступу в Курській області, доводиться чути все ті ж “переспіви”, тобто небажання давати нам конче необхідну далекобійну зброю. Але ж не раз доводилося читати й чути висловлювання компетентних людей про те, що без переваги в повітрі та можливості завдавати ударів на значну глибину російської території нічого й думати про перемогу на війні. Виходить, що даючи нам в руки зброю (за яку ми, звичайно, дуже вдячні) Захід водночас зв’язує нам ці руки. Тобто, для Росії ми – ненависні нацисти, а для Заходу теж не є зовсім своїми.
Справді, якось трохи за Жванецьким виходить…
Ігор Дуда
