Старший солдат Петро, позивний «Бампер», із Тернопільщини – 28-річний військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Уже п’ятий рік він служить за контрактом, а півтора року тому добровільно перевівся з тилового підрозділу до гірсько-штурмового батальйону та став командиром відділення.
“В тиловому підрозділі мені було некомфортно, я не відчував, що приношу якусь користь, – каже Бампер. – Тому й перевівся в піхоту. Був тут кулеметником, працював у тому числі з бельгійським кулеметом FN Minimi. До речі, «покемон» (кулемет Калашнікова модернізований) мені подобається більше, він простіший і надійніший” – поділився Петро.
Петро брав участь у минулорічному контрнаступі, евакуював поранених і загиблих товаришів. А коли лінія фронту стабілізувалася, регулярно виходив на бойові позиції. Заходи на «нуль» завжди відбуваються вночі – через загрозу ворожих дронів та обстрілів. Останні кілька кілометрів доводиться долати пішки, адже техніка стає легкою мішенню.
Перегляньте також:
- Смерть була зовсім поруч: історія незламного героя із позивним «Косий»
- Із «Богданою» — безпечніше: в артилеристів українська зброя
“Кожен вихід дуже небезпечний, але товаришів на позиціях треба час від часу міняти, щоб вони хоч трохи відпочили. Усе спорядження несемо на плечах. Я, наприклад, брав шість блоків води (це 36 півторалітрових пляшок вагою 54 кілограми) плюс броню, зброю, боєприпаси… З цим вантажем треба було пройти пішки приблизно три кілометри” – розповів штурмовик.
Під час одного з таких виходів група Петра потрапила під атаку російського дрона. Солдат згадує, як відчув наближення техніки:
“Наша група висунулася на заміну, і в дорозі нас виявив російський дрон. Завис прямо наді мною. Я не бачив, бо була ніч, тільки чув, тому зробив крок уліво. У цей момент дрон скинув вибухівку, яка впала мені до ніг. Якби я не відступив, скид був би прямо в мене. Вибухівка сильно пошкодила праву ногу, але я дав команду ховатися в укритті й сам біг метрів триста до найближчої напівзруйнованої хати. Болю не відчував, бо був у шоковому стані. Зразу накинув турнікет, але затягнути не міг – допомогли товариші. Потім мене під руки дотягнули до точки евакуації, а звідти – в стабілізаційний пункт”. – розповів хлопець.
Після місяця болісних процедур у шпиталі та двох місяців наполегливої реабілітації, Петро повернувся додому, на рідну Тернопільщину. Осколок, що назавжди застряг у його нозі, нагадував про пережиті жахи війни. Маючи всі підстави для переведення в тиловий підрозділ або навіть демобілізації, Бампер зробив несподіваний крок: повернувся у свою гірсько-штурмову роту. Хоча поранення обмежило його можливості брати участь у штурмах, він продовжує служити своїй країні, допомагаючи товаришам у тилу.
Петро не один у своїй війні. Його молодший брат також служить у десантно-штурмовій бригаді.
“У мене є молодший брат, котрий воює в іншій частині – десантно-штурмовій бригаді. Він теж кулеметник і теж отримав поранення. Але з ним усе гаразд, ми постійно на зв’язку.” – ділиться Петро.
З початку повномасштабного вторгнення Петро отримав шість бойових нагород, серед яких і орден «За мужність» ІІІ ступеня.
“Командування вручило мені орден буквально цими днями – для мене це була несподіванка. Зізнаюся, що приємна…” – усміхається він.
Попри всі труднощі, реабілітація принесла Бамперу не лише здоров’я, а й радість у особистому житті. Під час відновлення він почав зустрічатися з дівчиною. А вдома його завжди чекають батьки, рідні та близькі.
“Рідні й близькі люди – найбільша мотивація. Мені є за кого воювати й до кого вертатися після війни…” – підсумовує він.
Сумна звістка: на Луганщині загинув Андрій Марчій з Тернопільщини
