Народилася Лариса Косач 1871 року у Новограді-Волинському, її дитячі роки минули на Волині – в Луцьку та у батьківському маєтку в селі Колодяжне. У десять років захворіла на туберкульоз, невиліковну тоді хворобу, яка позначилася на всьому її житті і врешті-решт призвела до смерті.
Перегляньте також:
Її перші опубліковані вірші «Конвалія» і «Сафо» побачили світ у Львові, в часописі «Зоря», коли авторці було 13. Тоді вперше підписалася вона як Леся Українка. Чи не найбільшу славу принесли Лесі Українці її драматичні твори, зокрема: «Блакитна троянда» (1896), «Одержима» (1901), «Кассандра» (1907), “У пущі” (1909), “Бояриня” (1910), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1911), “Оргія” (1913).
Крім рідної Волині та далекої Грузії довелося Лесі Українці бувати на лікуванні в різних краях: Крим, Австрія, Німеччина, Швейцарія, Італія, Єгипет. Шукала вона оздоровлення й на Гуцульщині, заїздила до Галичини й Буковини. Тут вона познайомилася й відтак листувалася з Іваном Франком, Іваном Трушем, Михайлом Павликом, Ольгою Кобилянською, Осипом Маковеєм, Наталею Кобринською, Василем Стефаником. У своїх мандрах не оминала поетеса й Львова, де часто друкували її твори. Леся Українка у своїх листах та статтях не раз наводила свої враження про Галичину та галичан. Наведемо деякі з них.
«Надзвичайно приємно було нам прочитати в обновленій «Буковині» (ч. 28-32) дві передні статті – «Наші національно-політичні відносини» і «Про своїх людей», допись з Тернопільщини (вона поставлена в початку як передня стаття); приємно не для того, щоб ми там вичитали щось нового, а для того, що там все так ясно, виразно і просто – як математична формула або проста гама. Формулка «Барвінський + Вахнянин = руський народ» робить справді гармонійне враження… Далі знов починається величний гімн послові Барвінському, мужеві міцної правиці, залізної волі і рівно ж залізної консеквенції, жертволюбному, трудолюбному, щирому народовцеві».
(Зі статті “«Безпардонний» патріотизм”, вперше надрукованої в журналі «Народ», Львів–Коломия, 1895, № 9, С. 131–132, під криптонімом H. C. Ж.).
«Та стали мені розповідати, які надужиття робляться при сільських виборах, як ведеться агітація, то так якось гірко і бридко зробилося, що ледве тільки витримати можна. Але вже краще ваше галицьке життя з усіма його пригодами лихими, ніж наше українське громадське життя, що то проходить собі «без пригоди, мов негода»…
(З листа до М. Павлика. 19 лютого (3 березня) 1891 р., Відень)
«Сидячи тут, поки робиться моє діло, розглядаюсь я собі на тую Європу та європейців; певне, що не все можна отак, сидячи збоку, побачити, але все ж хоч дещо. Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший.
Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить… Потім трохи затемнилось те ясне враження, але з самого початку сей контраст межи нашим а тутешнім життям сливе осліпив мене. Багато значить, певне, і те, що в’їхала я у самісінькі вибори, себто в таку пору, коли навіть в Галичині все ожило і заворушилось. Ті різні передвиборчі збори, наради, промови, товариства – все то було для мене таке незвичайне, таке нове, що спершу я навіть мало помічала ту силу підкупу, донощицтва, брехні та мошенства, що теж вилізло наверх перед виборами. Та мені незвичайним був самий факт, що ось-то люди можуть собі зійтись, де хочуть, говорити, як хочуть, змагатися про справи своєї країни, думати, як мають самі собі помагати; запевне, все оце дуже натуральне, але його у нас ніде не побачиш, навіть у такій формі, як би в Галичині».
(З листа до Михайла Драгоманова. 5 (17) березня 1891 р., Відень)
