Нині взявся знову до скрині слів? Відчинив та… завмер – це не скриня, це зоряні небеса незмовлень, очікування, подиву, остраху, щасливості й болю. Зачерпнув у пригорщі тих потаїн й омлів – там було лише два слова, сокровенних, величних і гарячих – ІГОР ҐЕРЕТА. Теперечки пошановуємо його день уродин. Одні кажуть, що то сталося зрання і вже оповістили світ про ювілей нашого Велета Духу. Другі мовлять – то було в полудни і не раз перехилили чарку за його 85 літ. А хтось мені звістив, що мама ввечері благословила життям немовля. То і я тієї пори помолюся за його світлу душу.
НИНІ ЗАВИСЛА НІЧ НАД УКРАЇНОЮ. Господи – даруй нам світання! Ігор у серці своїм ніс світло. Від Бога ніс. Від любові своєї. Від незгасної Віри у Волю. Зовсім недавно я був заскочений відповідями школярів і студентів. Із 50 студентів лише четверо, а із 50 школярів лише один знав хто ж то такий Ігор Ґерета. Тобто лише 5 відсотків. Здається, що й у зрілішої молоді та й у середнього покоління мало відають про нього. Тому… Почуйте цю оповідку, бо вона від серця лине:
Моє карооке вишневе село, задивлений в небо лелека.
Вернися! …Не чує. Пішло-попливло навіки далеко-далеко.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Коли більшовики готували похорон головному Храмові міста (йдеться про тернопільську катедру) – Ігор став дзвоном, який збудив у людей віру та зняв полуду страху із душ наших. Неповороткий у русі, але іскрометний у слові, він став порадником і учителем для багатьох із вас, і для мене. Він був великим не лише тілом і духом, але розумом і серцем. Я б навіть сказав – розумом серця. Нині на Валовій він перестріває кожного та ніби мовить:
Я з вами друзі! Я з тобою, нене,
моя землице, барвінковий раю.
Ти вже вдягаєш платтячко зелене,
а я розквітле слово підбираю.
У вас вростаю міцно українням,
Торкніться серця – там мене знайдете.
Я став для вас розбудженим сумлінням
й озвусь на поклик ваш: «Ігорку, де ти?».
І слів порожніх краще не кажіть,
Ви ж знаєте – оману враз відсію.
Вкраїну і Тернопіль бережіть,
як скибку неба, як осінню мрію.
Хтось пам’ятає зовсім юного Ігорка, хтось уже на схилі його зірниці, хтось кпинливого і повного сонця, хтось заглибленого в себе із невиплесканою сльозою в очах. Він був різним, але чесним, він був нерозкритим, але щедрим, він був і зостається світочем нашого міста.
А ще Ігор був невіддільний від пісні. Тому він загляне до кожного, хто відкриє своє серце через рідні йому мелодію та слово. Почуйте їх, бо то про нас нинішніх і про час буреломний наш.
Ігор Ґерета… Наші прізвища мають однаковий перший склад – «ґер», що на німецькій означає «пан». На початках знайомства Ігор щиро іронізував із цього: «Два пани – одні штани…» Коли я розшукував у СБУ матеріали для дисертації по знищеній у 1939 році «Просвіті», один із офіцерів (колишній мій студент) запропонував глянути на особову справу. Виявилося, наші з Ігорем «Дєла» стоять на полиці поруч. Алфавітний показник й отут звів «двох панів» разом. Не відаю, яке місце визначить Господь в іншому світі, але певний, що зразу ж почую привітне Ігореве: «Óлег, берися до діла, бо тут його на цілу вічність вистачить».
Ґерета не відразу прийняв мене до свого кола, хоча я шалено прагнув ступити в інтеліґентне товариство Тернополя. Його ранило, що деякі з моїх віршів і пісень записані (модною тоді поміж студентства) російською мовою, що у моїх висловлюваннях відчувалася хиткість помислів і невпевненість позицій. Сказав якось Богданові Хаварівському: «Герман ще не повністю наш. Хай дозріває». Він був мудрим садівником, давав мені, як і великому переліку оточуючих, шанс проявитися, нікого не бештав, не муштрував, не примушував. Кожен повинен був зробити вибір сам.
Ігор Герета. Фото з мережі Інтернет
Мені пощасливилося пройти добрий національний вишкіл у Львові, коли завершував навчання у політехніці та штурмував науку в інституті прикладного мистецтва. Практика у Києві відчинила скарбниці музеїв і виставок, знайомство (за рекомендацією Ігоря) з Ніною Матвієнко і Петром Гончарем у їх домівці, зі Станіславом Чернілевським під час творення ним студії «Галфільм», з акторами-франківцями Богданом Ступкою, Богданом Бенюком, Лесем Задніпровським, Олександром Биструшкіним, із самобутніми кореспондентами Українського радіо Еммою Бабчук та Надією Самуляк.
Працюючи у Центральній бібліотеці москви над матеріалами для дисертації по дизайну, розшукую біля стадіону «Локомотив» квартиру Танюка. Рекомендаційний лист від Ігоря був лаконічний: «Лесю! Можеш Óлегові довіряти. То вже наша людина». Ігор ініціює Леся Танюка у 1985 році провести в Київському молодіжному театрі перший концерт україномовної авторської пісні. На цілу Україну знайшлося нас аж шестеро, але це був великий прорив, через який невдовзі прийшов у Чернівці фестиваль «Червона рута».
«Золотий вересень» для багатьох став таємним університетом україністики. Кожне дійство мало три грані своєї значущості: перша була видимою для всіх: хитромудра назва, розумні програми, авторитет співголів клубу професора Романа Гром’яка та Ігоря Ґерети, ніяких провокацій супроти влади, гармонія наукового й мистецького розкриття тем. Другою гранню був склад товариства, яке сходилося до церковного храму, де перебувала картинна галерея. Третьою гранню «Золотого вересня» було продовження засідань клубу на хорах, куди гвинтовими східцями вслід за Ґеретою тяглася ціла вервечка народу, або поза межами галереї – в художній майстерні Ярослава Новака, у садку обіч Ігоревої хати, на лісовій поляні в Острові, на Березовицьких луках.
Силою власного прикладу, розширенням світоглядного кола він творив нас такими, якими хотів бачити сам, тихою сапою роздумів виполював із наших душ бур’яни меншовартості та сумнівів, очищав річища наших міркувань від нанесеного чужинського намулу. Дякуймо Богові і таким добротворцям як Ігорко, що ми нині чогось варті.
Поряд із Ігоревою серйозністю завше стояла як сестриця – веселість. Першого липня 1983 року в нас із Марічкою народився син Тарас. Що діялося у моїй душі при цій звістці – не переказати. Лише той читач мене зрозуміє, який пережив аналогічне повідомлення. Коли я сьогодні пишу ці рядки, моєму синові, який нині на Сході України, виповнилося 40 років, а тоді… Ігор запросив до моєї хати мало не пів Тернополя художників, поетів, артистів. Були поміж них і Федір Стригун, і Богдан Чепурко з Марійкою Чумарною, Петро Тимочко та Борис Демків, Михайло Зубик і Володимир Лотоцький та ще десятки знаних і невідомих мені людей. До світанку з вікон нашої квартири вихлюпували лемківські оповідки Івана Мердака, видзенькували неперевершені роздуми Федора Стригуна, лилися чистими струмками пісні: «Там на лучці зеленій», «Питається вітер смерти», «Моя мила шудри-тудри жи я п’ю», «При каконі стояв і фур-фур ладував».
Навряд чи хто віднайде пояснення ефекту маґнетизму Ігоря Ґерети. Він притягав усіх до себе з такою силою, що вирватися з його впливу було немислимо. При цьому він намаґнічував кожного з нас, що ми вже злипалися поміж собою довіку. Ось тепер немає Ігоря з нами, а ефект його маґнетизму діє безвідмовно. Цікаві й результати того дивовижного примаґнічення.
Йдемо вечоровою вулицею Руською, приголомшені смертю В’ячеслава Чорновола. Ігор ледь пересовує зболені ноги. Мовчанка затяглася до крайньої межі. Ще мить і – вибух. Так і є. Ґерета різко зупиняє свою ходу, обнімає мене за плече і співає, не звертаючи уваги на цікаві зиркання перехожих: «Почекай мила, бо ти пожалуєш, як я вмру…» Ми йдемо крізь проміння ліхтарів і павутиння поглядів. Кудись поділася втома і важкість ходи. Кроки стали впевнені та рішучі. У зблиску електричної лампи несподівано побачив на Ігоревій щоці вогкий слід від сльози. Самої сльози не було. Мабуть, згоріла. «Не переживай, – каже, – якщо так далі піде, то я, напевно, стану першим арештантом Незалежної України. Вчи, братчику, азбуку Морзе. Будемо по батареях перестукуватися».
Розказати про нього – не вистачить життя. Це нам робити з дня в день для майбуття, а сьогодні йдемо до нього. Йдемо зустрітися з Ігорем у мистецьких творіннях, які він так любив, у яких спізнавав себе, свою місію сівача мистецького поля, з яких проростає зерно його добротворної енерґетики життя.
Ішов, іде і йтиме в далеч літ,
лишаючи непересічний слід,
в літописі Вкраїни. Вам і мені
несе у течці: впевненості дні,
любові світло, віри животік –
воістину ВЕЛИКИЙ ЧОЛОВІК.
Олег ГЕРМАН,
заслужений діяч мистецтв України
