У Тернополі 3 червня відбувся 151-й благодійний концерт гурту “Kozak System”, який збирає кошти для Збройних сил України. Перед концертом лідер гурту Іван Леньо поспілкувався з журналісткою Суспільного Іриною Моргун. Він розповів про рух спротиву, як правильно навалювати на перемогу, поділився своєю найбільшою втіхою й втратою. А також розказав про своє місце сили на Тернопільщині, звідки він родом.
– Концерт гурту “Kozak System” у тернопільському “Березолі” мав відбутися 16 березня 2022 року, але не відбувся через повномасштабне вторгнення РФ. Де тебе застала війна?
Перегляньте також:
- У Тернополі в лікарні для воїнів виступив гурт “Kozak System”
- «Співaймо зaрaди перемоги»: Гурт KOZAK SYSTEM зaвітaв із концертом у Сaрaнчуки в урочище «Соколиця»
– У Києві.
– Що ти робив?
– Я спав. О 5:30 з боку Гостомеля почалися вибухи, подзвонив усім хлопцям, вони теж ці вибухи чули. Вже о 7:00 всі були в мене. Ми зробили такий собі невеличкий штаб, де буквально за годину вирішили, що ми будемо робити далі й з того часу три місяці ми з козаками не бачилися. Вони довго виїжджали, оскільки в гітариста маленька дитина, в барабанщика маленька дитина. Вони збиралися доїхати до Тернопільської області, власне, до мене додому, до Монастириська, де їх чекала моя мама, тому що в мене там великий порожній будинок. Але вони не доїхали через те, що були дуже великі затори, величезна кількість машин, відсутність пального на заправках. Вони три дні добиралися, доїхали до Шаргорода, де й зупинилися. Там були наші друзі, які на той момент вже розгорнули великий волонтерський штаб “Шаргород оперативний”, який впродовж війни і до сьогодні робить дуже багато добрих і справжніх волонтерських справ. Наступного дня я набрав свого друга, мені видали автомат. А ще через день, коли я зрозумів, що мені потрібна легалізація, бо ми ж все-таки цивілізована країна і зброя має бути легалізована, мене взяли в патрульну поліцію, в один із спецпідрозділів.
– Тебе часто на ефірах представляють як людину, яка запалює і навалює. Під час спілкування ти дуже часто використовуєш слово “навалювати”. Які сенси ти в нього вкладаєш?
– Це слово не моє, це слово Євгенія Жукова, позивний “Маршал”. Це десантник, козак, який воював у Донецькому аеропорту в 2014 році. Сьогодні він керівник патрульної України. І це слово досить ємнісне. Воно говорить про те, що потрібно робити все можливе, що від тебе залежить для того, щоб перемогти такого непростого ворога. Навалювати – це означає бути включеним, навалювати – це означає не втомлюватися, навалювати – це означає знати, хто твій ворог. Є навіть така мудрість: воїн це не той, хто навчився стріляти, а воїн – це той, хто знає, хто його ворог. Тотальної перемоги бути не може, за принципом того, що це одна з найбільших і найчисельніших армій світу, це велика ядерна держава. І перемога, безперечно, буде на міліарному рівні, але залишиться ще культурний, освітній, залишиться ще політичний, геополітичний, залишиться інформаційний, залишиться велика кількість роботи, щоб цю перемогу закріпити.
То скажи, що ти вкладаєш у слово перемога, якою ти її бачиш?
Я вважаю, що перемога триває щодня. Із перших днів війни, саме завдяки українському народові, який плече до плеча став боронити свою землю, завдяки тому, що зброю до рук взяли люди немілітарних професій, саме завдяки тому, що ми не втекли, не виїхали, а залишилися, – це вже почався перший день перемоги. Сьогодні я всім українцям кажу, не чекайте перемоги, бо ви собі робите шкоду. В психологічному плані ви робите собі шкоду. Бо ви, по-перше, констатуєте факт, що ви споглядаєте, ви чекаєте, щоб хтось закінчив цю війну. Весь світ побачив, як ми мужньо захищаємося, при чому на всіх ланках. Я завжди кажу, що воює не Залужний і не Зеленський, воює кожен українець. Доки у нас буде цей дух, доти й триватиме повільна перемога.
– Зараз ви включилися з подвійними силами. У вас був тур європейськими містами. Ви виступаєте у великих містах і маленьких українських містечках. За минулий рік і цього року були навіть там, де до цього не бували. Скажи, зараз збирати гроші для ЗСУ складніше? Якщо так, то в чому полягає ця складність?
– Ми почали грати перший концерт на четвертий місяць війни, коли окупантів вигнали з Київської і Житомирської області, бо я займався роботою з евакуації та супроводу зброї, власне те, що робили патрульні на той момент у Київській області. І коли я зрозумів, що в мене з’являється вибір, або я продовжую іти зі спецпідрозділом на передову, або я збираю “Kozak System” і ми продовжуємо навалювати на культурному фронті. Хлопці, військові, з якими я був, з повагою ставилися до мого бажання навалювати разом з ними, але вони, як досвідчені казали: “Іван, робіть з козаками ту роботу, яку замість вас ніхто не зробить”. Перший концерт ми зіграли у Львові й теж переконалися, що це дуже серйозний фронт: культурний, емоційний, просвітницький. Бо велика кількість людей загубилася у цій війні. Я на концертах намагаюся таким людям пояснити, що робити. Людина не повинна мати докорів сумління, вона повинна розуміти, що невеличка допомога Збройним силам України – це також дуже важливо. Якщо з початку війни велика кількість долучалася, то зараз теж долучається немало людей. Оскільки вже більше року триває війна, зрозуміло, що економіка України в неймовірно поганому стані, велика кількість безробітних, велика кількість людей, які ледве зводять кінці з кінцями, тому сказати, що наповнення скриньки залишилося таким, як рік тому, – так не можна сказати. Тому важливо, щоб ми залучали кожну людину, запліднювали її, заряджали, щоб вона усвідомлювала себе, як частину руху спротиву. Ти можеш розказати, що я прийшла на концерт “Kozak System”, задонатила певну кількість грошей, хлопці купили дрон, дрон полетів на передову, скоригував артилерію, артилерія вальнула і я, таким чином, вбила опосередковано декілька ворогів.
– Останнім часом ти мав кілька зустрічей із майбутніми військовими, з курсантами. Що ти намагаєшся їм донести, про що ти з ними спілкуєшся?
– Я їм розказую про історію. Про те, що ця війна почалася не тому, що прийшов до влади Зеленський і не тому, що ми задекларували наш поступ у Євросоюз. Це війна цивілізаційна. Війна між добром і злом, між світлом і темрявою. Це війна, яка має стосуватися кожного українця. Всю історію подивіться і ви зрозумієте, що у нас ніколи не було такого шансу, як сьогодні. І коли ти цю картину усвідомиш, у тебе навіть думок не буде про те, навалювати чи не навалювати.
– Ти працюєш на пряму чи через волонтерів?
– У мене в телефоні контакти 12 комбригів. Я знаю, що їм потрібно на завтрашній день і за можливості намагаємося оперативно реагувати на ті потреби, які йдуть на завтра. Ми і волонтеримо, і граємо, і купуємо, і їздимо на передову, і проводимо якийсь час на передовій, бо для того, щоб писати пісні, потрібно бути на передовій.
– Скажи, яка в тебе за час війни була найбільша втрата і що було найбільшою втіхою?
– Безперечно втрата Гліба Бабіча, воїна 10-ї гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”, з яким ми познайомилися з війною. У 2014 році він воював під Попасною і ми їздили туди з концертами, ми написали декілька пісень разом із ним. І от місяців шість чи сім тому, він підірвався на протитанковій міні. Це була дуже сильна втрата, нам про це сказали в Гданську за годину до концерту. Я не міг вийти на концерт, але взяв себе в руки, мотивуючи тим, що Глібич сказав би: “Іване, іди й роби свою роботу”. Це було дуже важко. Я до сьогодні це важко переживаю. Ми на кожному концерті говоримо і про Гліба й про інші втрати. Втішило, коли наші звільнили Київську область і звільнили Херсон. Ми навіть з цього приводу написали пісню “А до Херсона повернулася весна”.
– Пригадую час пандемії корона вірусу, коли тільки розрухалися перші фестивалі. Буковель, ваш виступ. Ти тоді запитав у людей, яку б пісню на завершення вони б хотіли почути. Публіка майже одноголосно вигукувала: “Маніфест”. Популярність цієї пісні зберігається і тепер?
– Так і прогресує. Нам колись за цю пісню добряче влітало. Її не транслювали на радіо, мери деяких міст просили нас не виконувати її на концертах. Але я думаю місія митця, якщо він відчуває простір щиро, серцем – випереджувати час. І багато наших пісень зараз починають доходити до людей. Я кажу це в хорошому сенсі. Зараз вона одна з найзатребуваніших пісень через те, що українці перестали боятися й почали називати речі своїми іменами. З оцього мему “Русскій воєнний кораблю іді…” й почалася ця зухвала відповідь моряка великій російській ядерній країні. Я завжди кажу, страх – поганий посібник. Вчіть війну. Треба знати види зброї, як вона стріляє. Треба трошечки почати розбиратися у війні, стати частиною війни. Ти втікай від неї, не втікай – вона тебе знайде. Тільки тоді вже буде пізно, ти повністю випадеш із процесу.
– У тебе багато татуювань. За час війни робив нові знаки на тілі чи плануєш щось додати до вже існуючих?
– Ні, не робив, тому що вже нема куди.
“Я інколи можу дозволити собі посидіти”
– Тернопільщина – твоя рідна земля. Чи є у тебе тут місця сили, якщо є, то назви, де вони.
– Гарне запитання. Ну, вся Тернопільщина мені дуже рідна. Але я думаю, що це той пагорб, де ми колись у дитинстві каталися на санчатах, а зараз він уже повністю заріс повністю і дітей там немає. Взагалі, з таких містечок, як Монастириська, де я народився, виїхала велика кількість людей. Там поруч живе моя мама і я думаю, що отой пагорб на міському озері зверху, де ми каталися, там я інколи можу дозволити собі посидіти.
– Від якого концерту ти б не відмовився після перемоги?
– Не буду зараз займатися популізмом. Якщо ти не в окопі, ти не маєш права так далеко забігати наперед. Я можу сказати, що мене влаштує концерт у Києві на стадіоні, переможний концерт разом із найкращими людьми України.
