Було це в ті далекі роки, коли ми з Питровною стали щитати себе неопісуємими красавіцами. Тоїсть, перестали пісятись і начали краситись.
Але мусіли процедури візажу і внєшнього декору проводити, як тайний ритуал, потому шо мама Питровни принципово не красилась сама, а всіх, хто хотя би пробував квацяти гігієнічну помаду, а не вазєлін, єслі губи потріскали од вітру, щитала прастітутками і позорила останніми словами. Мою маму тоже. Но молча. Потому шо мама Питровни, як отвєтствєнна зозуля, постояннно пристроювала Питровну до нас на пожить, пока сама робила многочіслєнні спроби звити сімейне гніздо з якимось дятлом.
Ми з Питровною, канєшно, тоже начали візажну дефлорацію з вазєліна на губи. Правда, акуратно добавили в нього пару капель бурякового соку. І пішли до церкви в неділю .То було літом, в жару. Вазєлін потік нам, кароче, люди мали на шо дивитись, а де-хто, навєрно, увєрував у вампірів.
Но було літо. А тепер настала зима і Калита, бо ж Андріївські вечорниці. То такий день, коли можна поворожити, робити всякі пакості і не получити за це по сраці.
А поворожити нам з Питровною нада було. Бо нам сильно нравився Вітя Дроздик. Нє, замуж ми – тільки за принців або за спекулянтів. Тут варіантів не було. А вот Вітю ми рішили держать для романтіки, високих чувств і неймовірного кохання. Одного на двох. Ми, даже готові були, шоб Вітя не ходив на роботу. Ну це, єслі принци чи спекулянти будуть харашо заробляти.
Оскільки на Калиту ворожити можна було тіки взрослим дєвочкам, то, шоб виглядати такими, ми рішили накраситись по-справжньому.
Із фейсомалярних засобів у нас були: помада морковного цвєта, лєнінградська туш без кісточки, тєні жирні голубі і ярко-зелені і румяна. Тоже жирні, ядовито-красні і стрьомні на дотик. Но румяна пахли сірєнью і щитались красівими. Карандаша для глаз в нас не було, тому ми взяли синій хімічний. І навели такі стрєлки, шо по них можна було свободно пускать локомотіва.
Розрисувались ми, канєшно, красочно. Єслі б нас вгледів Пікассо, то, навєрно, окубів би от такого пост-експресіонізма, а Ван Гог відрізав би от завісті не тільки вухо.
Це було шото середнє між ранньою наскальною живопісью і пізнім авангардним пиздецьом.
Учитуя то, шо туш наносилась із-за відсутності кісточки, бабиним пензликом для пирогів з півнячого хвоста, румяна пальцями, а тєні ваткою. І все це в полумракє запічка при карманному зєркальці, то виглядали ми ужасно- красіво і чудовіщно -живопісно. Особенно морковна помада.
– Як гамном об’їлись, – сказала Питровна.
– То шо : стираємо?
– Ти шо : дурна? Це красіво. Як в “Бурді”. Жалко, шо моя мама “Бурду” не читає.
Ну, вопшем, виглядали ми, як матрьошки, котрих розрисували сліпі художніки. Причом, не факт, шо руками.
– Тепер можна приворожувати, – сказала Питровна.
І ми тихцем потягли з кухні три каклєти, три кусочка хліба, солоний огірок, як сімвол стабільної сітуації в сім’ї і кота Засранця. Кота, правда, витягти тихо не получилось, він мявчав і дряпався. Но, коли поняв, шо він тепер не просто Засранець, а животне, котре має ворожити на каклєтах, одразу став магічеським і впав у транс. Нявчав так, шо аби взрослі не побачили, чим ми займаємось, прийшлось згодувать Засранцю всі три каклєти одразу і без хліба. По котячому магічному апєтіту ми поняли, шо Вітя нас , таки, любитиме і все в нас буде харашо, главне, шоб принци і спекулянти добре заробляли.
Но вот на цьому ворожінні Засранець нас підвів. Хліб даже понюхати не схотів, а, коли ми спробували запхати в нього сімвол будущої твердої стабільності в відє огірка, тупо нас подряпав. Ми поняли, шо то лі принци у нас будуть з канкрєтних єбєнєй з нестабільною економікою, то лі магіческі способності кота пройшли.
А вот, шоб довідатись, з якого боку ті принци будуть, нада було вийти надвір і перекинути чоботи через хату. Куди чобіт впаде носаком – звідти і сужений буде.
І вот тут ми з Питровною канкрєтно вхалепились. З метою заниження планки, рішили ми чоботи кидать не через нашу, а через бабціну стару хату.Вона була низенька, віконця – чуть, не при самій землі,стріха на ті віконця наїхала, а ми з Питровною, явно не баскетболістки. Вопшем, саме для нас норматів получається.
Ну кинули ми чоботи. Одноврємєнно. Ми всьо робили почті сінхронно. Потому шо родились в один день і договорились, шо помирать тоже будемо разом, шоби не розминутись в реінкарнаціях. Потому шо, вдруг, вона обернеться на тому боці Стікса кицькою, а я змійою. Сичать то ми, канєшно, будемо, но вот чи будем друг дружку понімати – вопрос. Он какс-апи всю жизнь живуть в Україні і сичать, шо мову не розуміють.
Но то таке. Кинули ми по правому чоботу через бабціну хату. То, скажу вам, настояща магія. Ніч, темно, єбєня, зоряне небо, місяць у фазі рожка з павідлом, дим з комина в’ється над хатою… А ви кидаєте праві чоботи.
В комин, канєшно! А куда б же ж вони ще мали попасти з нашими то мріями про принців-спекулянтів і адюльтерного Вітю Дроздика? Нічо не поробиш – карма.
Магічеські сили, котрі вночі на Калиту, розкривають дєвочкам тайни, тоже мають нєрви, мабуть. І їх можна понять. Потому, шо в цю ніч вони стільки гріховної херні вислуховують, шо під кінець, навєрно, конкретно зайобуються і начинають показувать будуще, як макака дупу, ілі откровєнно похерювать самі тупі бажання.
І от через цю забастовку магічних сил, через то, шо всякі прастітутки крашені задовбали Мірозданіє своїми вопросами, опинились ми в снігу в лівих чоботах і з чувством, шо падєніє мєтєоріта ніщо в порівнянні з падєнієм нравів, вселенський потоп – мізер в порівнянні з тими сльозами, котрі нам прийдеться пролити, а тьма єгіпєцька – не саме темне, що може трапитися від взаємодії ремня і дупи.
– Нам срака, – приречено сказала Питровна.
– Ага, – підтвердила я.
І ми зняли з нею страшний вой за потєряними чоботами.
І то не смішно. Потому шо чоботи в нас були одні і потіряти їх було хуже, чим потіряти кошильок, мозги ілі дєвствєнность.
Першою нас била бабця. Не за то, шо воєм перелякали її і вона з несподіванки розбила гранчака з бурачихою. А за то, шо своїми чоботами забили комина і весь дим з грубки повалив до хати.
Далі нами занялись дома, куда саме нагодилась мама Питровни поплакатись моїй, шо очерідний дятел заморив у неї червячка, придушив комарика і бистро випав з гнізда, потому шо його курка вимагає, шоб до десятої яйця були вдома.
Мама Питровни, коли побачила нас, таких живопісних і зарьованих, в одних лівих чоботах…
Та шо там казати? Наутро наші дупи виглядали, як звечора фейси. Сині, у зелених і фіолєтових розводах, красних полосах і т.д. Картіна трохи нагадувала “Сотворення світу” Чурльоніса. Но находилась в такому місці, шо художні досягнення наших з Питровною предків, оцінити міг хіба травматолог. Но нас до нього не повели. Замастили зеленкою по-живому – і всьо.
Но самим хужим наказанієм було, вопше-то, не то. Хуже всього було то, шо чоботи наші утром з комина достали. І ми мусили в них ходити. Всю зиму. Під єхідне хіхікання однокласників і децентралізацію від нас мєлкими пєрєбєжками Віті Дроздика.
Воно і понятно з тим Вітьою. Ви би влюбились в двох дєвочок зразу, від котрих пахне так, наче в них предки – неандертальці-канібали , причом, явно не увлєкаються сироєдєнім. І, судя по тому, шо діти ведуть прямоходячий спосіб життя, які-то їхні філєйні часті уже пішли на ескалопи.
Ех. Ми тоді з Питровною страшно обідились на Мірозданіє за халепні карми і на Вітю Дроздика за низький облом високих чувств.
– Та @бісь він коньом, – сказала тоді Питровна. Як у воду гляділа.
Но в ітогє ше не ясно, кому повезло більше. Вітя, таки, купив коня. І, навєрно ж, йому з ним добре було.
А ми з Питровною вийшли замуж за омріяних принців. З рідних єбєнєй. І з твьордими, як сольоний огірок, убєждєніями. Которі досі спекулюють нашими чувствами.
