Важлива частина пропагандистської кампанії, яка «виправдовує» вторгнення росії, присвячена мовній ситуації в Україні. У хід йде все: від розповідей про те, як «там забороняють російську мову», до заяв, що українську взагалі не можна вважати мовою, а лише «діалектом».
Про «заборону» російської мови взагалі навіть смішно щось казати. Ніколи ніхто не обмежував особисте спілкування російською мовою в Україні. Росія сама впоралася з тим, про що так «хвилювалася» у своїх пропагандистських виступах. Російська мова, завдяки війні, яку росія розпочала проти України, перетворилася з «языка Пушкина и Лермонтова» на «язык» окупанта, вбивці, насильника та мародера. Навіть ті українці, які ще на початку цього року спілкувалися виключно російською, зараз намагаються навіть за мовною ознакою максимально відокремити себе від російських варварів, які принесли горе на рідну українську землю.
Стосовно «Діалекту»… Чому ж так боялися впливу української «недомови» на «великий и могучий» расєйські царьки протягом багатьох століть? Чи не тому, що розуміли, що українська мова «розчинить» «расейський язык», який і стане врешті решт «діалектом» для справжньої Русі? Таким собі засобом особистого спілкування відсталих болотних племен.
Ні з яким «ворогом» так не боролася «московсько/перетбургська» влада, як з «ворогом» у вигляді української мови. Ще чотириста років тому, цар Михайло наказав спалити надруковане в Україні Євангеліє К. Ставровецького. Через 70 років РПЦ піддало анафемі «киевския новыя книги» Ставровецького, Могили, Полоцького та інших українських авторів.
«Реформатора» Петра І так лякала українська мова, що він своїм указом триста років тому заборонив друк книг на «діалекті» та змусив видалити з усіх церковних книг українські тексти.
Після цього були заборона викладання на українській мові у Києво-Могилянській академії, заборона синоду на український буквар, знищення Запорізької Січі та закриття українських шкіл при козацьких канцеляріях.
«Валуєвський циркуляр» від 1863 року чітко вказував, що: «никакого отдельного малороссийского языка не было и быть не может». Були заборонені будь які вистави, викладання, піснеспіви у церквах на українській мові. Олександр ІІІ навіть заборонив хрестити дітей українськими іменами. Микола ІІ заборонив українську пресу. Заборони…заборони…заборони…
З початком «нової ери будівництва комунізму» страх перед українською мовою «нових товарисчей-керманичів» тільки збільшився. Лист сталіна «Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК КП(б)У с санкцией на борьбу против «национального уклона», начало преследования деятелей «украинизации». Телеграма сталіна про якнайжорстокіше припинення «українізації». «Багатонаціональний» комунізм повинен мати одну мову – російську! Чого тільки варте збільшення викладачам російської мови на 15% заробітної платні у порівнянні з викладачами української! Заборона святкувань ювілеїв Котляревського та його «Енеїди», заборона захисту дисертацій та наукових робіт на українській мові…
Мова — це душа народу, його світогляд. Вона визначає свідомість, творить людину, культуру, історію. Українська мова завжди була мовою вільних людей. Мовою Свободи та Незалежності від усяких «царьків» та «диктаторів». Саме тому і боїться «скрепна» путінська росія, яка вже давно перетворилася на країну «рабів», усього українського, що може самим своїм існуванням зашкодити кремлю тримати власний народ у стані худоби, що приречена годувати власних «господ» і покірно йти «під ніж» за будь якої примхи довічних схиблених «пастухів».
