Головний режисер Тернопільського драмтеатру народний артист України Олег Мосійчук: «Усе гідне народжується з любові»

Опубліковано:
30 Жовтня, 2022

«Театр не має виховувати, а має ставити запитання», — переконаний головний режисер Тернопільського академічного драматичного театру імені Тараса Шевченка народний артист України Олег Мосійчук.

Його постановки — завжди особлива бентега для глядача, значима подія в театральному житті. Він ставить запитання, як маємо жити, бути людиною, шанувати та любити своє, українське. За своє творче життя пан Олег створив також понад 20 кінообразів, особливо його зірка в кінематографі яскраво засяяла останнім десятиліттям.

— Пане Олегу, ви народилися в селі, де театру професійного, звісно ж, не було, може, хіба аматорський? Чому захотілося після школи піти навчатися в театральне училище, а потім і в інститут?

— Я виріс у таїні куліс театру, який заснував і був його незмінним поводирем мій батько. Народний колектив невеличкого селища Колки, що на Волині, власною репертуарною афішею, щорічними гастролями, участю в численних фестивалях багато років дарував глядачам своє щире, безпосереднє мистецтво. Тож, природно, що з вибором професії проблем не було. Після восьмирічки вступив до Дніпропетровського театрального училища, на той час єдиного в Україні спеціального навчального закладу, де готували професійних акторів.

— Ви одразу почали студіювати режисуру чи воліли все-таки бути актором?

— Факультет режисури Київського університету театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого закінчив уже пізніше, працюючи актором у Рівному, куди нас з дружиною запросив легендарний Володимир Опанасенко. Кількох сезонів плідної співпраці з ним було достатньо, аби визріло рішення зайнятися чи не найскладнішою професією в царині театру.

У новому фільмі «Довбуш» народний артист України Олег Мосійчук утілив образ Василя Довбуша — батька легендарного опришківського ватажка. Фото автора

— Перша ваша постановка як режисера? З якого автора та п’єси починали? Розумію, що робота була вдалою, адже з режисерського шляху не зійшли?

— Власне, після першої постановки (це була вистава «Українські бувальщини» за Марком Кропивницьким і Степаном Васильченком) колектив театру з-поміж інших претендентів обрав мене головним режисером. І хоча тоді такої практики не існувало, керівників установ призначало винятково Міністерство культури України, Київ «благословив» на посаду. Опираючись на якісну, високу драматургію, досконало знаючи можливості акторської трупи, мені не довелося докладати великих зусиль, аби за короткий час ствердитися у власних естетичних уподобаннях. Отож вісім років, до переїзду в Чернівці, очолював художнє керівництво Рівненського драматичного театру. Без перебільшення скажу, це був один із найцікавіших періодів його творчості.

— Узагалі, як воно торувати той режисерський шлях? Що чи хто найбільше влаштовує різні перепони чи, може, усе гладко, без вибоїн?

— У найскладніші роки випробувань я не зраджував покликанню. Тим більше, що мав безліч запрошень на постановки до Івано-Франківська, Чернігова, Тернополя, Луганська, Львова, Хмельницького, Коломиї… Мої вистави й нині з успіхом йдуть на багатьох сценах українських театрів.

Звісно, були періоди надзвичайно складні. Відповідальність — не меншою, особливо, коли приймаєш той чи інший мистецький колектив і твоїм прізвищем підписують афішу.

Намагання бути максимально чесним до професії та людей, з якими ділив частинку серця у стінах театру, долало всі негаразди. Але більшої біди, ніж прийнятий кілька років тому сумнозвісний закон про контрактну систему та призначення в мистецькі установи керівників-одноосібників, український театр ще не знав. Творчі колективи донині сповна пожинають плоди горе-реформування. Безліч талановитих акторів, сценографів, режисерів, працівників інших творчих професій опинилися на вулиці… Це окрема історія, яка давно потребує негайних змін, тим більше, що вищезгаданий закон лобіювали та приймали далеко люди, які до театру не мали жодного причіпку. Наробивши біди, тепер вони не мають стосунку й до депутатства. Боляче… Сумно та боляче…

— Ви завжди кажете, що театр повинен хвилювати? І та бентега має виринати вже з п’єси? Як, власне, добираєте драматургічний матеріал для постановки, на що передусім звертаєте увагу, впевнені, що глядачів це теж пройме?

— Запорукою є висока драматургія. Я не прихильник художніх вибухів, в яких форма домінує над змістом, хоча зараз, на жаль, саме це в тренді. Форма заради форми. Жодним чином не заперечую експериментів, пошуків модернової естетики, але це не завжди новітній поступ, як модно тепер казати, «європеїзація» театру. Насправді втрачається сенс його призначення — дослідження глибин життя, пробудження людської свідомості, молитви душі. Саме це основа того, чи сотворена тобою робота хвилюватиме прихильників театру.

— Ви справжній майстер драми. Варто хоча б згадати, як приклад, навіть останні постановки «Вуйцьо з крилами», «Голгофа», які йдуть з аншлагом. Щоправда, жанрово одну ви визначили, як комедія-притча, другу — як містерія непокори, але глядач залишається в полоні переживань, життєвих складнощів і трагедій. Проте є у вашому доробку, якщо можна так сказати, трохи легші роботи, де можна посміятися, розважитися, як-от «За двома зайцями», «Мартин Боруля», «46 моментів щастя». Це все заради того, аби в театрі були представлені різножанрові вистави?

— Так, нам справді є чим пишатися — зала завжди переповнена. Скажімо, нещодавня прем’єра містерії непокори «Голгофа» (завважте, аж ніяк не касова бульварна комедійка) лише за півтора місяця зібрала 22 аншлаги. Але театр — репертуарна установа, тож і вистави йдуть різнопланові: за жанрами, стилістикою, манерою виконання.

— Режисер у вашому розумінні — це жорсткий, авторитарний керівник для актора чи все-таки зважаєте на пропозиції, думки артиста з приводу втілення образу того чи іншого персонажа вистави? Ким для вас є актор?

— Можливо, дався взнаки багаторічний акторський досвід, коли деякі режисери власну безпорадність прикривали хамським поводженням, видаючи це за методи авторитарного керівництва. Я цього не терпів ніколи.

Звісно, театр — середовище взаємотворення. У процесі є час домовлятися, якою мовою говоритимемо з глядачем. Але, як у нас зазвичай кажуть, роботу зроблено зі смаком! Не зі смаками! Тому ніколи не поступаюся мистецькими засадами втілення задуму тієї чи іншої постановки. Усвідомлюючи аксіому, що все гідне народжується з любові, не маю права не ставитися з повагою та шаною до тих, з ким зібрався дивувати світ.

— «Театр не має виховувати, а має ставити запитання», — колись сказали ви мені в інтерв’ю. У воєнний час, яким має бути театр, на ваш погляд?

— Нині з’явилося безліч сучасних проб пера на тему війни. Принаймні те, що потрапило мені до рук, не викристалізоване часом, не виболене, не переосмислене самими авторами. Це, як колись гасло було: «Зранку в газеті, а ввечері в куплеті»…Теми є, а от ідея! З цим здебільшого не складається. Незагоєні рани нинішніх подій ятрять більше, ніж те, що нашвидкуруч ілюструється в художніх творах. Тож, гадаю, театр буде здебільшого послуговуватися класикою.

— Як в одній сім’ї уживаються двоє народних артистів України. Адже такого високого звання удостоєна також ваша дружина Ярослава, яка грає на сцені Тернопільського драмтеатру ім. Тараса Шевченка? Це, коли йдеться про творчу працю, складно чи, може, навпаки, допомагає?

—У побуті в нас з Ярославою теж суцільний театр у всіх його проявах. Цим і цікаве життя поза сценою.

— Я не бачив, принаймні останніми роками, щоб ви були зайнятим у виставах як актор. Ви зіграли чимало різнопланових ролей на сцені. Нині вам вистачає лише режисерської праці?

— Після тривалої перерви, останнім десятиліттям мав утіху бавитися акторством на кінозйомках. Щоправда, цьогоріч через велику війну виробництво нових фільмів, по суті, зупинилося. Звісно, шкода, бо мав три дуже цікаві, глибокі роботи в нових проєктах. Проте щиро вірю, що дику наволоч «старших братів» скоро виб’ємо з України й повноцінне життя повернеться також у цю сферу діяльності.

— Як доля, власне, звела вас з кінематографом? Здається, вперше ви знялися у фільмі «Вир» ще у 1980-х роках? Але активних обертів у творенні образів кіногероїв, на мій погляд, набрали з 2014 року, коли зіграли старого Войтка у фільмі Вікторії Трофіменко «Брати. Остання сповідь». Чим особисто вас підкорюють кіносценарії? Яке, зрештою, українське кіно прагнете бачити?

— Важливо, щоб у всіх суспільних сегментах, а в мистецтві тим більше, не було дилетантства. А ще — свідомої шкоди високопосадовців, яким ніколи не боліла душа за рідну землю. Уявіть, за пів року до російського вторгнення такі проєкти, як «Конотопська битва», «Мазепа», «Яків» (про Голодомор) не підтримали так звані експерти Мінкульту та Держкіно з простою відпискою: «Не на часі!». Певною мірою через подібну політику орда нині й прийшла в нашу країну.

Щиро сподіваюся, що в цьому питанні війна внесе свої корективи. Творити нове кіно прийдуть ті, хто сповідує рідне, українське, й наші діти, внуки через кінематограф дізнаватимуться не спотворену, а справжню, глибинну історію власного народу.

— Чи часто берете до рук пензель, адже Бог дарував вам ще художній талант.

— Зізнаюся — не вистачає часу. Та й з кожним роком він біжить дедалі швидше. Малюванням хіба іноді по-дитячому насолоджуюся разом з онукою Євочкою — найціннішим дарунком долі.

— Активна творча праця вимагає все-таки знайти якийсь час і для відпочинку. І тоді любите гайнути на море, річку, в гори чи просто присісти десь у затінку?

— Страшенно люблю рибалити, хоча теж зараз не часто вдається вибратися на природу. Але саме там, на своїх апробованих місцях, у тихих заплавах річок надихаюся красою Божого світу. Ось по течії човником проплив багряний листочок верби. Отже — осінь. Знову нові роботи. Новий театральний сезон.

Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Олег МОСІЙЧУК. Народився 9 квітня 1960 року в селі Новопавлівка Дніпропетровської області.1979 року закінчив Дніпропетровське театральне училище, а 1993-го — режисерський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Працював актором у Луцьку, Тернополі, Рівному. З 1992 року головний режисер Рівненського, 2000-го — Чернівецького, а з 2004 року — головний режисер Тернопільського академічного драмтеатру ім. Т. Шевченка. Народний артист України. Лавреат премії Національної спілки театральних діячів України ім. Миколи Садовського та літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича, обласної премії ім. Леся Курбаса.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.

Джерело: Новини Тернопільщини
Теги: #мосійчук
Коментарі





Опілля квас ціни iPhone 14 Pro в Одесі, Україна
Статті
Інтерв'ю
Макс Кідрук: “Я не песиміст, а реаліст…”
15:14, 11 Квітня, 2024

Макс Кідрук: “Я не песиміст, а реаліст…”

Блоги
Найбільше читають: