Історія волонтерки Уляни Кузик про те, як людина завдяки характеру і переконанням може сама керувати своєю долею. Це тепер Уляна – засновниця Благодійної організації «Благодійний фонд Кузик Уляни» та начальниця управління постачання ДУК Правий Сектор. А ще кілька років тому вона жила і працювала в Італії, мала спокійне і забезпечене життя. Але почалась війна і її країна потребувала допомоги…
Життя за кордоном додало їй рішучості, впевненості, витіснивши емоцію страху, як залишок совку в наших головах.
Перегляньте також:
- У Тернополі відбувся благодійний аукціон на підтримку 44-ї окремої артилерійської бригади
- Рекорд України: Нагірнянська громада на Тернопільщині зібрала майже 22 тисячі гривеньками для ЗСУ
– Все почалось з Майдану. Я збирала і привозила гуманітарну допомогу з Італії. А вже через рік створила свій благодійний фонд, щоб не тільки допомагати, а й знати, куди ця допомога йде.
Я жила між двома країнами, в Італії народились мої діти і спочатку не планувала вертатись в Україну. Але десь два роки тому ми з доньками остаточно вирішили повернутись. Вони тільки но почали звикати до нової школи, як почалась повномасштабна війна, і я знову була змушена відвезти їх в Італію до мами. Багато хто мене запитує, чому я повернулась після 17 років життя там? Бо саме тут відчуваю себе на своєму місці.
– Ти створила благодійний фонд, а як потрапила в Правий Сектор?
– Я познайомилась з хлопцями з Правого Сектору на сході ще у 2016 році. Вони попросили мене, щоб я очолила управління постачання ДУК Львівщини. А вже у 2018 році я очолила управління постачання ДУКу по всій Україні. Зараз Правий Сектор увійшов до лав ЗСУ, створено вже 7 батальйонів. В нашому управлінні постачання волонтерило багато людей, але майже всі поїхали на війну і зараз все тягне кілька людей. Забезпечення державою ЗСУ зараз краще, але йде із затримкою. Потрібні були берці, бронежилети, ми все це закупляли, і лише через якийсь час нам їх надали. Важко уявити, що було б, якби волонтери, як і раніше, не кинулись допомагати.
Як тільки я починала, з Тарасом Бобаничем Хаммером ми були сусідами в одному офісі, Правий Сектор і мій фонд. Відтоді ми почали співпрацювати, зробили багато спільних проектів, він завжди брав участь у вишколах, таборуванні, уроках мужності.
Тарас був ідейною людиною. Для нього Правий Сектор був його життям. Він казав, що «колись ці діти продовжать те, що я розпочав». Я бачилась з ним востаннє 24 лютого. О 6 ранку вже були всі в штабі, він нас скликав. Ми вирішували, хто їде, а хто – залишається. Я теж рвалась на війну, але Хаммер мене зупинив і сказав, що я залишаюсь тут на забезпеченні, «бо інакше, як ми будемо там?» Коли ввечері хлопці їхали, то Тарас передрік, ми там до кінця, а ви – на тиловому забезпеченні. А 8 квітня він загинув під Ізюмом… тепер ми без нього продовжуємо його справу.
Правий Сектор, як і інші добробати, відіграли велику роль у захисті України. У той час, коли у 2014 році фактично тільки зароджувалась нова армія, вони закрили нас собою, прийняли перший удар. І зараз хлопці у найгарячіших точках точках. Вони не мають думати, де взяти форму, взуття, їх завдання – воювати, а наше завдання – якісне тилове забезпечення.
Проте війна не стала для нас несподіванкою. Ми готувались до неї завчасно, знали, що вона почнеться. Маючи власний волонтерський досвід, багато чого спланували наперед. І перші авто Правого Сектору, які їхали на Київ, були уже одразу укомплектовані нами.
