У Тернопільському музеї зберігається фарфорова скульптурна композиція «Жінка з паляницею».
Цей експонат останнім часом став особливо популярним, відвідувачі ним цікавляться, – каже завідувачка сектору збереження відділу фондів музею Галина Завіша.
Перегляньте також:
«Автор скульптури: Трегубова В.М. м. Коростень, Житомирська область. 1986 рік. Ця річ стала особливо популярною, адже популярною стала сама паляниця. З початку повномасштабної війни росії проти України мережею ширяться відео, як ворог намагається вимовити чарівне слово “паляниця”. Дехто з противників навіть зупиняється, щоб потренуватись і через це дістає нищівного удару як від солов’їної, так і від славетних ЗСУ. Слово «паляниця» використовують, як своєрідний «мовний пароль» – шібболет для виявлення людей, українська мова для яких не є рідною. Росіяни вимовляють «паляниця» з м’яким звуком «і» замість «и», а «ц» іноді замінюють «тс», тому під час російського вторгнення в Україну 2022 року слово стало одним з тих, що пропонується використовувати для виявлення диверсійно-розвідувальних груп ворога», – розповіла Галина Завіша.
Жінка каже, паляниця – дійсно особлива страва для українців.
«Паляниця – це різновид українського хліба, плеската хлібина переважно з пшеничного борошна, на якій зверху є скоринка-козир, що утворювалася через надріз на хлібі перед випічкою. Здавна в Україні будь-яке свято чи обряд традиційно були пов’язані з хлібом-паляницею. Це було символом гостинності, прихильності, ритуальним та обереговим знаком. Пшеничні паляниці вживали частіше як святкові або обрядові страви. У неврожайні роки їх доводилося пекти з домішками ячмінного борошна, висівок тощо.
Паляниці були вінцем хліборобської праці, символізували благородство і красу однієї з найдревніших професій у світовій культурі. Багатство і цінність, що містить образ паляниці-Сонця, є віддзеркаленням національного обличчя українців як справжніх свідків споконвічного прагнення народу до волі, удосконалення, краси й сонця. Традиційна паляниця пеклася з дріжджового тіста. Спочатку в горщику варився хміль, який потім виливали в макітру, додаючи просіяну пшеничну муку. Утворене тісто замішували, накривали макітру та лишали охолонути. Потім додавали дріжджі або кисле тісто та ставили на ніч у не розпалену піч. Зранку тісто, що вже підійшло, замішували пшеничною мукою, додавали теплої води та солі. Місили в ночвах доти, поки воно не переставало липнути до рук. Після цього тісто ділили на шматки, які потім розкочували на столі. Наостанок на хлібині робили надріз, щоб вона більше зростала при випіканні. Отримана паляниця клалася в піч на дерев’яній лопаті, посипаній мукою, або розпареному капустяному листку. За народним віруванням, не можна доїдати шматок паляниці після іншої людини, щоб не забрати її щастя. Заборонялося залишати шматок недоїденим; їсти хліб за спиною іншої людини, щоб не «з’їсти» її силу», – каже Галина Завіша.
