Цей сорт яблук зветься Ренет Симиренка, раніше Ренет зелений, і він в Теребовлі вперше зʼявився більше 50 років тому завдяки теребовлянцю Петру Войтовичу(нині покійному вже), який одним із перших його придбав, за твердженням його сина Михайла Войтовича.
Читайте також
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Пан Михайло має здавна гарний садок, в якому найбільше проростають плодові і, зокрема, яблука. Садок доглянутий у всі пори року і пан Михайло просто кохається в садівництві.
Даний сорт вважається зимовим, його плоди середнього розміру і в стані повної стиглості мають жовтуватий, або салатовий колір, а до того вони зелені, дуже соковиті і з духмяним запахом. Ну, а смак яблук просто неперевершений, його навіть описати тяжко, потрібно лише скуштувати: солодкий, з якимось щемливим і приємним присмаком. Раз їх спробувавши, вже ніколи не забудеться і хочеться споживати ще і ще.
Цікава й історія цього сорту, людей, які його створювали. Сорт описаний і введений в каталог в 1880 році видатним українським помологом( помологія – наука про сорти плодових та ягідних рослин, відгалуження ботаніки) Левком Симиренком, він назвав його на честь свого батька Платона – промисловця-цукрозаводчика і знаного в Україні мецената та патріота. Платон здобував освіту в Франції, заклав великий дендрарій та фруктовий садок біля с. Мліїв Черкаської області. Створив у ньому маточний колекційний сад і помологічний розсадник, який став найкращим у тодішній Російській імперії й однією з найбагатших в Європі помологічних колекцій, де було 900 сортів яблук. За родинними переказами, предки Симиренків були козаками, а дід Федора, Андрій Симиренко разом із сином Степаном (батьком Федора) відмовилися присягати Катерині ІІ, через що були «жалувані» кріпаками графині Браницькій. Федір виявився хазяйновитою людиною з неабияким підприємницьким талантом, тож за короткий час зумів нажити такі статки, щоб самому викупитися із кріпацтва, а згодом викупити і всю свою велику родину.
Та вернімося все ж таки до сорту яблук. Левко Симиренко писав про походження сорту:
«Походження цього чудового Ренета, який успішно конкурує з найкращими європейськими сортами, до цього часу остаточно не визначено. Невідомо, чи це є стародавній сорт, але давно забутий на Заході, чи помологічно самостійне нове яблуко, яке народилося від випадкового засіву в саду Платонового хутора, що належав колись моєму батькові. Але безперечно одне: це яблуко поширилося у Росії, а останнім часом і в Європі, з нашого саду». |
Цю назву сорту Левко Платонович збереже у всіх своїх подальших помологічних працях і «Генеральному каталозі Помологічного розсадника Л. П. Симиренка». За наявними даними, 6 січня 1920 р. Левко Симиренко трагічно загинув від рук енкаведистів. Таку ж участь розділив з батьком і його син Володимир – український помолог і селекціонер плодових культур, професор Київського політехнічного інституту, Уманського та полтавського сільськогосподарських інститутів. За часів радянщини він наважився запропонувати альтернативні шляхи розвитку садівництва, які йшли в розріз з думкою тодішньої влади, методів Мічуріна та особисто Сталіна. 18 вересня 1938 року за «антирадянську шкідницьку організацію» був розстріляний. Реабілітований посмертно в грудні 1957 року. Відомо, що за життя вчений не був ані шпигуном, ані контрреволюціонером, ані змовником.
Пан Михайло Войтович розповів як йому вдається зберігати плоди яблук аж до середини літа наступного року: «Найперша умова довгого зберігання яблук та інших плодових – це зривання вручну з обережністю непошкоджених плодів. Я зберігаю урожаї плодових рослин в підвалі за температури +2˚ – +4˚С, без освітлення. За таких умов вони залишаються довгий час свіжими». А ще Михайло поділився своїми думками про садівництво вдома та порадами: «Найперше, що хочу сказати це те, що я не відступаю від батьківських технологій садівництва і всіляко їх пропагую. Зрозуміло, цікавлюсь всім новим при цьому з наукових сучасних точок зору в ботаніці та, зокрема, в садівництві. Хочу наголосити для широкого загалу українців про те, що як ви бачите, патріотами можна бути всюди, навіть у садівництві й за нього люди віддавали життя, як було в родині Симиренків. Проте нині деякі наші місцеві приватні підприємці-аграрії, якщо легко сказати, не досить чисті на руки і дурять споживачів та садівників, видаючи польські сорти зелених гібридних яблук за сорт Симиренка. Можливо цю підставу і не легко відразу виявити, але ж за смаком можна все таки, а через 12-15 років все підтверджується, бо ті сорти більше не живуть. Крім того, без хімії вони і до такого віку не доживають. Взагалі, я кардинально проти використання хімічного підживлення, обробітку рослин всюди, тим більше в садівництві. Якщо ж яблука та інші плодові вирощують промислово на плантаціях, то безперечно там ніхто не дбає про органічне підживлення, тільки хімічне. Тож, потрібно це у нас змінювати і не гнатись за надприбутками, а дбати не лише про свою кишеню, а й про здорову націю. З великою охотою можу поділитися пагонами та прищепами з охочими садівниками для вирощування сорту яблук Симиренка. Цей сорт яблук та інших плодових дерев я реалізовую по всій Україні, хоч найбільше в нашій, Тернопільській області».
Отже, так і залишилась загадка про походження даного сорту, можливо йому біля 150 років, а можливо 300, а то й всі 500. Можливо цими яблуками смакував ще й наш Хміль та його когорта січового братства. Але із 100% впевненістю можна стверджувати, що він український, наш, рідний. І коли споживаєш ці яблука, то окрім відчуття смаку ще й в душі росте незбагненна гордість за свою націю. А теребовлянській родині Войтовичів необхідно винести щиру дяку за те, що вони зберегли, пополяризували та поширюють цей унікальний сорт в нашому краї, а можливо і по всій Галиччині.
