Який Янгол? Той, що з моєї повістини для дітей «Спитай у свого Янгола». Було це давненько, років дванадцять тому. Книжка набула доброго розголосу після того, як відома радіожурналістка Людмила Островська взяла в мене інтерв’ю.
Це була не просто суха розмова , а тепла бесіда із цікавими відкриттями про самих себе. Згодом почула наше спілкування в записі, і то – випадково увімкнувши радіо. Відразу кинулась до телефону, хотіла подякувати Людмилі, але операторка відповіла, що той, кому телефоную, перебуває поза зоною… Через кілька місяців потому історія знову повторилася. Вечірньої осінньої пори ми з Людою знову розмовляли про Янгола (у радіопередачі) і я знову не змогла додзвонитися. Однак згодом все прояснилося… Як тільки журналістка їхала в далеке відрядження, вона залишала замість себе згадане інтерв’ю про Янгола. І коли майже через рік випадково якось увечері увімкнула радіо, зрозуміла, Островська десь у мандрах: бо в етері знову були ми з нашим Янголом. Вирішила пересвідчитись. Написала їй есемеску і невдовзі отримала ствердну відповідь: «Я в потязі, говорити не можу, тут всі сплять».
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Наступна зустріч відбулася після виходу моєї книги оповідань «Писана торба». Людмилі так сподобалося оповідання з ідентичною назвою, що вона навіть зачитала добрий його «шматок». І ми знову спілкувалися. Але на цей раз про Майстра і про призначення життя людини на Землі. Тоді я ще не знала, що Людмила Островська об’їздила вже півсвіту. Тож наступна мандрівка до Індії була спільною. А почалася вона з того, що наш літак пізно вилетів із Києва, тож, приземлившись у Шаржі (ОАЕ), ми запізнились на наступний рейс. Найбільше всьому тому зраділа Люда. Реакція була приблизно такою: «Товариство , це ж чудово. Я ніколи ще не була у Шаржі! (а якраз був встановлений з Еміратами безвізовий режим)». Тож поки ми оговтувалися від несподіваного розвитку подій, наша всюдисуща Люда вже встигла назнімкувати купу світлин і закинути їх у мережу Інтернет.
Одного разу вона мені сказала: «Слухай, ти не дуже переживай за мене (мова була про Індію), я не набридатиму, звикла сама давати собі раду у будь-якій країні. Я ж сама їздила в Таїланд, а консультувалась із сином, який був на іншому кінці світу – в Україні». І це виявилось чистою правдою. Як тільки ми поселились в ашрамі «Прашанті Нілаям» (штат Андхра Прадеш) на півдні Індії… Люда щезла з нашого поля зору. Щоразу ми десь випадково зустрічались: то на місцевому овочевому базарчику, то в аутсайді, то біля озера з лотосами… Вона як той щасливий життєрадісний метелик пурхала скрізь: знайомилась з новими людьми, розповідала про Україну. Удосвіта бігала на околицю міста до всесвітньо відомого доктора Рао займатись йогою і зустрічати сонце. Якось на екскурсію пішла з прапором України, то відразу з’ясувалось, що у групі є українці, які до того не дуже й зізнавались звідкіля вони. А все тому була українська мова. Нею Люда спілкувалась зі всіма вихідцями з колишнього Союзу, відповідно й з росіянами. Декого це приводило в ступор… Але треба було бачити її щасливі очі, коли вона пробувала закріпити знання англійської, спілкуючись із місцевими студентами. Їй це вдавалось, вона не комплексувала на відміну від декого.
Пригадую одну цікаву зустріч. Обступили мене якісь індійські діти (5-6 клас), а з ними ще й їхній учитель. З «білими» у них асоціація одна: раша. Вчитель ламаною російською почав допитуватися, чи я з раші? Я англійською відповідаю, що з України. А незнайомець хитає співчутливо головою і каже: «Раша! Раша!». І тут відчуваю, що всередині закипаю гнівом, та ще й англійської добре не знаю (вчила французьку). Кілька завчених фраз не вирішували справи. Де не візьмись Люда Островська, мабуть сам Бог прислав. Вона двома реченнями (англійською) швидко розставила всі крапки над «і», сказавши хто президент в Раші, а хто в Україні. Індійський вчитель був дуже здивований таким відкриттям. А про війну взагалі чув уперше.
Злетіло два роки. Гадаєте, відтоді я мала можливість зустрітись із Людмилою Островською? Та де там! Хіба що на сторінках «Сільського господаря», у середу, іноді у соцмережі «ФБ». Але завжди згадую мовлену нею фразу поблизу Аравійського моря: «Як тільки чую коліщатка валізи, яку хтось котить бруківкою, зі мною починається щось коїтись, якась особлива бентега з’являється всередині. Я знову хочу вирушати в дорогу».
Ось така вона – знана журналістка, справжня українка, відверта, життєрадісна, наполеглива, цілеспрямована, мрійниця. А ще – моя землячка, черкащанка.
Валентина Семеняк.
