Тернополянин Василь Дригуш жартома називає себе представником вуличної інтелігенції. Блогер і колишній садівник розповів про більярд і заробітки.
Мене знають дуже багато людей. Навіть безхатьки. Багатьом ставав у пригоді, вислухавши їх, був розрадою для них. Але емпатія до інших людей – вбивча. Вона шкодить. Її треба контролювати.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Мене питають, хто я. Кажу, що я передусім українець. Тернополянин, який бачив гній.
Зрештою, найкраща робота в світі – пасти корову. Граєш собі в карти. Головне, щоб корова в сусідські городи не зайшла. Проходиш ієрархічне виховання – пильнуєш корову, бо так сказали старші, які самі пішли на став купатися. Але це не дідівщина. Просто так сказали старші.
У моїй трудовій написано – вантажник. Але на чолі в мене того нема.
Інтелігентний вигляд
Тому я і є представником вуличної інтелігенції. Я з найнебезпечнішого району міста – з «Аляски». Також виростав у войовничому селі. Був період, що чудив. Але вибачився. Колись був патлатим хлопцем з пофарбованим волоссям у зелений колір. Чому представник вуличної інтелігенції? Колись почув і сподобалося. Мені дуже це імпонує. Я наскільки можу матюкатися, настільки можу вести висококультурні бесіди. І водночас можу це комбінувати. Для мене нема обмежень.
Дитинство
Малим продавав молоко, сир, сметану, щоб купити інструменти для майстрування.
Дитинство було дуже цікавим і щасливим, хоча більше часу проводив з дідом і бабою. Батьки весь час були в роботі. Важливою фігурою у моєму житті є мій хресний. Це як ангел-охоронець із золотими руками. Він дуже багато доклався до мого виховання. Біля нього я себе завжди перевіряв. Тата не стало, а він наче замінив батьківство.
Дещо про неписані вуличні закони
Колись був бійцем. У буквальному розумінні. Часто брав участь у бійках. Маю поламані вуха і ніс. Не розумію, до речі, чому жінки лізуть в бійку. Не раджу їм того, бо є таке явище як сліпа куля, а є сліпий удар. Але жінки набагато жорстокіші, ніж чоловіки. Коли б’ються жінки, це страшно. Там кров не зупиняється. Їх не зупинить жмут вирваного волосся. Чоловіків зупиняє кров. У жіночому світі – крайнощі. Такий парадокс. Жінка може бути втіленням ніжності і одночасно уособленням жорстокості.
Тепер охолов і уникаю бійок. Про вуличні закони… Тернопіль – цікаве місто. Тут всі усіх знають. Багато хто вважає Тернопіль селом. Але Тернопіль за силою може дати відсіч більшим містам.
Більярд
Більярд сам мене знайшов вдома. Дядько приніс додому більярдний столик, який складався. І ми гали в більярд. Я дивився, як старші грають, а потім почав приводити до себе друзів. Я був копаний, але все одно ризикував, щоб грати в більярд з друзями. Дядько мене дуже сварив, що я нищив інвентар. Зараз ми з дядьком на іншому рівні – граємо в доміно і тисячі.
До речі, в більярдному клубі я був у трьох ролях – працівник, клієнт, спортсмен. Там є моє горнятко. Я там свій. Працював маркером. Прислуговував більярду. Тримав у руках кубок чемпіона світу 2012 року. Маю цінність – кий для гри в більярд. Він зроблений з дерева амарант. Купив його за заплату. На той час це було 2800 гривень. Я взяв його до рук і вже не міг відпустити. У більярді своєрідна ієрархія. Люди, які відпочивають після роботи, вони «шпиляють більдік». Той, хто любить більярд і кожного разу вибирає кий, той «ікра більярдна». Далі йдуть «пуголовки», які вже майже всі купують киї. «Карасик» – той, хто вже має свій кий і є дуже легкою здобиччю для «акул», «щук» і «китів». «Кити» – це ті, хто вже грає роками і для них більярд – це поезія й шахи водночас.
Печальне заробітчанство
Майже пів року був у Польщі. Поїхав на заробітки 22 липня 2016 року. Займався там ландшафтним дизайном. Ми викладали бруківку, садили туї, пололи і так далі. Торгували на великій базі. Я тікав від торгівлі і оптовиків. Садити дерева простіше, бо там не треба рахувати і не було ревізії.
У Польщі на заробітках дещо втратив себе. Щось у мені вмерло, якась частинка душі. Після цього чотири роки вчився жити. Багато про це думав.
Майбутнім заробітчанам найголовніше – полікувати зуби. Інша вода буде їх нищити. Найменша шпаринка і потім вилітає зуб. Тоді доведеться або цуратися своєї усмішки, або викладати багато коштів на лікування зубів.
Гірким сльозам на заробітках не вірять. Я працював, дні йшли, записував собі на листок години і не знав, чи мені заплатять. Відчував безсилля. Не треба їхати на чорнуху. Розрахунок має бути офіційним.
Також наші заробітчани за кордоном часто страждають без жіночої ласки. Вдома це так не відчувається. А коли ти ніхто і звати тебе ніяк – особливо гострою є потреба в теплі іншої людини. Розповідав один наш заробітчанин, що якось поїхали до повій. Там були польки, латвійки, українки. У цьому випадку в нього зіграв патріотизм. Він каже: «Я в Польщі, то мені треба брати польку. Що я буду вибирати українку? То якось не годиться».
У Польщі знайшов для себе футбол. Не мав там м’яча, але шукав серед місцевих, хто грає у футбол. Тужив за м’ячем. Одного ранку прокинувся від того, що почув свисток. Я вдягнувся і пішов на футбольне поле. Там були змагання. Потім купив сувенірний м’яч за три злотих. І ми грали з товаришем. А пізніше таки знайшов футбол у польському селі, куди ми переїхали. Там таки зіграв.
Освіта, робота і безробіття
За фахом – менеджер зовнішньоекономічної діяльності. Також недовчений рекламіст. В трудовій пише – менеджер зі збуту. І мені того достатньо. Працював садівником. Маю захоплення – дуже люблю полоти на городі. Колись це мене трафляло. Мені 29 років, але працював на тяжких роботах і сили вже не ті. Рекламіст в мені не помер – маю талант до реклами. Часто даю людям поради, як просувати свої послуги в Інтернеті. Не завжди це хтось чує і розуміє.
Тепер – амбітний безробітний. Все одно підробляю. Так склалося, бо після карантину дуже багато на себе брав. Хотів влаштувати своє особисте життя. Але розійшлися. Недавно переживав свій другий карантин – особисту драму. Допомогли все пережити люди і втеча до села.
Зустрів жінку. Сказав їй, що люблю. А потім через багато нюансів все було змарновано. Причина, яку не хочу озвучувати. Вона ніби і відповіла взаємністю, але не могла бути зі мною. Така взаємна неможливість. Ця жінка підкорила мене любов’ю до футболу. Її не потрібно було насильно зацікавлювати у цьому. Вона із захопленням перегладала футбол. Мені було прикро, що якось вона дивилася лігу чемпіонів сама. Вона все відстежувала на телефоні, моніторила всі події. Я і раніше ходив з дівчатами на футбол, але вони не розуміли його. А їй не треба було пояснювати, що таке аут і так далі. Ми зналися вже 10 років. Вона трішки старша за мене. Але я ніколи не сприймав її як жінку. Просто віталися і все. В ній була щира кокетливість. А жінку у ній побачив пізніше. Спочатку вона відповіла на мій сторіз у соцмережі. Потім ми поетапно почали переписуватися.
Жінки
Траплялися старші від мене жінки. Вони були неабияким досвідом для мене. Є в них поезія. Мені цікавіше з ними. У них є щось пережите, вони вистояні. Жінка, в якої є життєвий досвід, цікава. Вона – дорожча.
З жінками я хороший. Я дамський угодник. Жінка – це всесвіт, уособлення всього. Це – надія на материнство. Це розрада, втіха, жага. Це те, що надихає. Для мене – передусім – жінка. А потім вже про себе дбаю. Жінка на першому місці. Але не раз жінки розбивали серце. Маю більше втрат, ніж здобутків.
Не сприймаю зради. Часто це буває викликом. На зло. Я ніколи не міг читати дві книжки одночасно. З жінками те саме. Стосунки – це затрата енергії і водночас її повернення. В моєму оточенні є хороші приклади здорових повноцінних стосунків. Це так звані сімейні колажі, на які орієнтуюся.
Багато жінок не розуміють, що чоловікам теж болить. Не кажуть відкрито про те, чого вони хочуть. Чоловіки теж не завжди бувають відвертими – тікають кудись у себе, у свій світ. Через ті незрозумілості багато зруйнованих сімей. Тому що мало спілкування. Все зводиться до рутини – дім, робота, дача, якщо є. А можна урізноманітнити якось свій час – вдвох зіграти в шахи, піти поплавати чи поїхати кудись на велосипедах. Відводити душу разом.
Розуміння себе і людей
Мене вважають інакомислячим. В селі маю свою «мамину світлицю». Там є круглий стіл. Коли сідаю за нього, почуваю себе королем Артуром, бо нема гострих кутів. Хлопці приходять до мене і сидять під горіхом. Граємо в доміно, в шахи. На подвір’ї стоїть «Москвич» 412. Поки заморожений, але як відчиняю дверцята, він дихає. Я часом сплю в ньому або читаю в машині Кідрука. Ходжу на вітамін зал – в мене там порічки, смородина, вишні, малина. Кошу траву косою – це моя терапія. Думаю, що я є уособленням всього найкращого, що побачив і почув у житті. Того, що пережив передусім. Багато бачив і гіркоти. Нотки цинізму вже є, але досі у свої 29 років залишаюся творчою дитиною. Найперше для мами і для мого хресного.
Я щирий з людьми. Хоча деколи можна зіграти якусь роль в залежності від потреби чи ситуації. Завжди кажу, що є люди, є людиська, є близькі і є близькі серцю та душі. Найбільше мене болить людська байдужість. У всіх іпостасях. Для мене важливо – так, ні або хоча б пошліть мене. Навіть «йди на» краще, бо це пендель, щоб йти далі і щось шукати. Але не байдужість. Навіть коли людину загнати в кут, вона починає відбиватися. Тоді вона щось робить. Більше, ніж у вільному просторі.
