Є такі речі, як школа та фірмовий стиль. Вони притаманні кожній поважній організації, особливо тим, які мають довгу історію і досвід у проведенні складних, багатоходових, як сказав би російський поет І.Губерман, «тонких операцій». У них може бути багато дійових осіб, свідомих виконавців, несвідомих учасників, симпатиків та навіть випадкових попутників, притягнутих примхливими прибійними потоками та невидимими течіями.
У разі якісного виконання усю цю «гідродинаміку» складно зрозуміти, а ще важче пояснити і довести. Як власне і описати стиль, який складається з малопомітних оку елементів. Свої відчуття, що називається «на кінчиках пальців», іноді вкрай важко понятійно описати та передати людині з іншим емпіричним досвідом. У таких випадках я керуюся двома індикаторами: посмаком та плодами, які залишаються після зробленого людиною або події, що відбулася.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Історія навколо нещодавнього сколихнутої Катериною Сергацковою хвилі про «засилля неонацистів» та її виїзду через погрози за межі України, викликає в мене відчуття дежавю. Зокрема, пригадується гучний скандал навколо діяльності в Польщі фундації «Відкритий діалог», який призвів до депортації з цієї країни її керівника, громадянки України Людмили Козловської відповідно до рішення Агентства внутрішньої безпеки РП (тодішні оцінки ряду експертів та медіа пов’язували ситуацію, у тому числі, з діяльністю російських спецслужб).
Початком тієї історії став липень 2017 року, коли в розпал протестів проти реформи судочинства в РП чоловік Козловської, громадянин Польщі та громадський активіст Бартош Крамек на своїй сторінці опублікував інструкцію про повалення влади під заголовком: «Niech państwo stanie: wyłączmy rząd!» («Нехай держава зупиниться: вимкнемо уряд!»), наголосивши, що вона спирається на «досвід з місій спостереження і підтримки українського Євромайдану».
На той час це спровокувало бурхливу негативну реакцію і обурення правих та націоналістичних видань діяльністю (!) «української п’ятої колони» та жорстку критику політики правлячої партії «Право і справедливість» відносно України, як такої, що (!) «заплющує очі на зростання необандеризму та запрошує в Польщу майже 2,5 мільйони українців без їх попередньої перевірки». Стверджувалося, що «українські кола в Польщі мріють про кольорову революцію, щоб добратися до влади, фундація «Відкритий діалог» займається організацією польського майдану, сценарій якого передбачає, що польським аналогом В.Януковича повинен стати Я.Качинський», а «в результаті київського Майдану в Польщі утворилася мільйонна популяція українців, багато яких є адептами бандерівської ідеології» і «необхідно розробити заходи для того, щоб поступово позбавитися української общини в країні та взагалі депортувати усіх непольських громадян, які працюють на шкоду державі».
При усій, здавалося б, очевидній карикатурності та неправдоподібності подібних звинувачень і закликів, треба розуміти та пам’ятати, що такий дискурс у польському суспільстві постійно підживлює Кремль.
Незважаючи на це, Л.Козловська продовжує безкомпромісну боротьбу за демократію і верховенство права на пострадянському просторі, і після повернення в Україну підкидає хмизу в багаття. Використовуючи різко критичну риторику та надаючи додаткові аргументи для розпалювання антиукраїнських настроїв у Польщі, особливо на тлі гострих суперечок з Брюсселем, вона заявляє: «….швидкість, з якою польська влада відкотилася з позицій країни-флагмана у захисті прав людини до показників гірших ніж навіть в Угорщини, пригнічує. Більш того, нинішній режим використовує ті ж методи для переслідування, що й Путін» (з інтерв’ю виданню «Цензор.нет»).
Вертаючись до К.Сергацкової, у асоціативний ряд навколо цих двох ровесниць вписується віднесеність до російського минулого або навколоросійського сьогодення, прив’язка до Криму, активна боротьба за правду та проти порушення прав людини, емоційність і полярність у оцінках їх дій і черговий розкол суспільства у країнах, які надали борчиням прихисток та у якості подяки зазнали від них відчутного репутаційного удару.
Посмак геть не шоколадний, ну хіба за кольором подібний.
А як щодо плодів? В Україні вони можуть бути раннього та пізнього врожаю.
На сьогодні завдяки тенденційним текстам «Заборони» на міжнародний рівень вже винесена чергова страшилка щодо існування в Україні цілої неонацистської мережі, пов’язаної з «Азовом», «Нацкорпусом», а також європейськими, російськими та навіть американськими однодумцями, та ще й тими, що брали участь у марші «Об’єднаних правих» у Шарлотсвіллі в серпні 2017 року. На додаток маємо і побічну прив’язку до польського угруповання «Штурмовці», які «підтримують верховенство білої раси» та організовували конференцію у Варшаві у тому ж таки 2017 році, коли у столиці відбувся, за оцінкою ряду євродепутатів, «ксенофобський та фашистський марш» на день незалежності Польщі 11 листопада із гаслами, у тому числі, про «польські Львів та Вільнюс».
На додачу у весь цей мікс підмішуються й StopFake, який займається спростуванням російських фейків та є учасником фактчекінгової програми Facebook, подружжя Супрун, «Правий сектор», «Братство», «Карпатська Січ», музиканти відомих українських рок-гуртів – ну просто суцільний нацистський спрут з щупальцями в усіх сферах нашого суспільства вимальовується.
Експертом «Заборони» у цій темі виступає дослідник FARE Павло Клименко, який досліджує ультраправі рухи в Східній Європі. Про нього у жовтні 2013 року «Український тиждень» писав як «про координатора програм у Східній Європі FARE – європейської мережі з головним офісом у Лондоні, яка із 1999 року бореться з виявами расизму та ксенофобії у футболі. Частково цій організації Україна «завдячує» хвилею застережень закордонної преси напередодні Євро-2012 стосовно того, що вболівальники через рівень українського расизму «повертатимуться додому у труні», яка тоді потужно вдарила по авторитету нашої державі. Сам Клименко характеризується як «одна з головних фігур маловідомого, але не бідного українського Правозахисного фонду імені Р.І.Марочкіної. Фонд, що отримує гранти, зокрема від німецького комуністичного Фонду Рози Люксембурґ, і раз по раз публікує трагічні новини з України на кшталт: «нацисти сподіваються легально провести шабаш» (про «Фестиваль традиції духу») чи «Партія «Свобода» стала рідною матусею банд вуличних неонацистів» … є і непрямі докази зв’язків Клименка з Євразійським союзом молоді – забороненою на території України проросійською організацією, члени якої свого часу спиляли герб України на Говерлі».
Прогнозувати об’єм і якість пізнього врожаю складно. Проте для Польщі у 2017 році подібний скандал із Л.Козловською став однією з причин ухвалення Європарламентом резолюції з критикою політики польського уряду та праворадикальних тенденцій у країні, а також ініціювання Єврокомісією рішення щодо початку запровадження санкцій.
Щодо нас, то кращої теми для дискредитації України перед міжнародною спільнотою, стратегічними партнерами та найближчими сусідами, ніж переслідування в нас журналістів, та ще й неонацистами, та ще й пов’язаними з польськими та іншими однодумцями, годі й придумати. Варіантів її використання проти України безліч.
До речі, 1 серпня МЗС РФ вже виступило із зверненням, в якому розцінило співробітництво Facebook зі StopFake як «прояв політичної цензури російськомовного контенту». «У New York Times з’явилася резонансна публікація на тему співпраці компанії Facebook з українським сайтом StopFake. У статті повідомляється про зв’язки українського ресурсу з праворадикалами і націоналістами в Києві і представлений ряд компрометуючих StopFake фактів», – зазначається у зверненні. У МЗС Росії заявили, що їм «давно відомо про відверто антиросійський характер сайту StopFake», його «маніакальне відстеження і хворобливе трактування будь-яких російськомовних публікацій в мережі».
Як бачимо, токсичності до іміджу України в США у період, коли окремі вітчизняні персонажі наполегливо намагаються всунути українську тематику в сюжет майбутніх президентських виборів, вже додано.
Іншою мішенню може стати прогрес у покращенні діалогу України з Польщею на основі спільних інтересів та обережні кроки до порозуміння на фундаменті тих сторінок історичної спадщини, які не викликають заперечень у обох сторін і позитивно трактуються політиками та історикам обох держав. Чергове розігрування тем нацизму і націоналізму, підкидання контроверсійних і дражливих для обох народів сюжетів повертає їх до того, що роз’єднує, а не об’єднує. Це може суттєво зашкодити співпраці України, Польщі та Литви в рамках «Люблінського трикутника» та запустити руйнівну торпеду в акваторію Інтермаріуму.
