Понад 50 років тернополянка Євгенія Чехонова абсолютно нічого не бачить. Жінка втратила зір ще під час навчання. Незважаючи на таку біду, вона не втратила віру в себе і стала вчителькою, щоб допомагати дітям відчувати світ навіть без зору.
Про те, як живеться незрячим та чому інколи вони щасливіші від людей, які можуть бачити, розповідають журналісти “20 хвилин”.
Перегляньте також:
- Друге місце в Україні: ТНПУ лідирує за працевлаштуванням
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
Мабуть, не знає більше про шрифт Брайля, ніж Євгенія Чехонова. Адже, незважаючи на те, що жінка абсолютно нічого не бачить, вона стала заслуженим вчителем України та пропрацювала у школі понад тридцять років.
– 4 січня – день Шрифта Брайля, адже сам Брайль народився цього дня, – розповідає пані Євгенія. – Людям, які бачать, важко зрозуміти, як можна писати або читати з допомогою цього шрифта.
Пані Євгенія працювала вчителькою української мови та літератури у школі для сліпих і слабозорих дітей в Тернополі. У 2015-му році заклад закрили.
– Дуже шкода, що школи вже немає, бо там учні навчались, спілкувались між собою, а для людей з обмеженими фізичними можливостями це надзвичайно важливо, – каже вчителька. – Тільки коли школу закрили, а я залишилась вдома, зрозуміла тих дітей, які на уроки їхали за десятки кілометрів. Бо живе спілкування – це найважливіше в нашому житті. Я і зараз живу школою. Живу мовою і літературою. От кажуть, що дарма правопис новий прийняли. А я вважаю, що його складали розумні люди. І головне, що у нас є час привчитись до нього.
Втратила зір у 19
Пані Євгенія пригадує, що змалку у неї був поганий зір, але контури фігур вона бачила до 19. Коли ж стала випускницею Львівського інтернату для слабозорих – не бачила абсолютно нічого.
– Я сама із Гусятинського району, село Коцюбинці. У школу пізніше пішла, бо погано бачила і знаєте, як воно в селі… Це тепер лояльно до дітей із вадами ставляться, розвивається інклюзивна освіта, а тоді, воно по-іншому було, – каже жінка. – Я навчалась в інтернаті в Житомирі, потім – у Львові. До того, як закінчити школу, я ще надіялась, що зможу бачити, їздила по лікарнях. А потім… Потім я змирилась. Закінчила інтернат, пішла на роботу на підприємство для незрячих.
Далі ж пані Євгенія зрозуміла, що може більше, аніж робити монотонну роботу руками: плести сітки, тощо… Тому вона вступила у Чернівецький університет на філологічний факультет. Вона зізнається, що вчитись було важко, адже потрібно було робити те, що роблять люди, які бачать. Але завдяки підтримці друзів роки навчання стали для неї прекрасними.
Усі діти там писали звичайними буквами, а я – шрифтом Брайля, – розповідає вчителька. – Пригадую, як навіть на вступному іспиті дітям треба було писати твір. Ну і я… Мені теж треба було. А наш шрифт, він стукає, і мені постійно здавалось, що я заважаю писати іншим студентам. Я дуже переживала, аж поки моя сусідка не побачила цього. Вона взяла мене за руку і сказала, що все добре, що на мене ніхто не звертає уваги.
Майже не виходить з дому
Зараз пані Євгенія живе у Тернополі, разом зі своїм чоловіком, який теж часто хворіє, тому нову літературу, написану шрифтом Брайля, важко дістати. До бібліотеки дійти непросто…
– Я зараз практично нікуди не входжу. Немає змоги самій. Потрібно. щоб хтось супроводжував, а знайти таку людину досить складно, – продовжує пані Євгенія. – Не хочеться нав’язуватись. До нас приходить соціальний працівник. Але розумію, що у неї не я одна. Тому виходити у місто доводиться нечасто.
Проте пані Євгенія каже, що незрячі люди повинні багато в чому завдячувати людям, які бачать, бо без їх допомоги було б дуже складно.
– Сліпому без зрячих було б дуже важко, – каже пані Євгенія. – Люди небайдужі. Їм не все одно, хто поряд. Я працювала на роботі, то і вчителі допомагали, зараз – сусіди. Тепер, знаєте, треба і в місто вийти, і постригтись, і весь той час я зустрічаю людей, які допоможуть.
– Є люди, які по-різному ставляться до сліпих, – говорить вона. – Але це таке, спотикається і незрячий, і той, хто бачить. Я знаю, в інших містах можна подзвонити і викликати людину, яка може відвести тебе у бібліотеку. У нас, на жаль, такого немає. Так і в театри ходять, і на концерти. Дуже сподіваюсь, що і в Тернополі колись так буде.
Жінка каже, що світ для неї – це голоси та дотики, адже понад 50 років вона нічого не бачить.
Шість точок, що допомогли пізнати світ
– Ми пишемо на дошках. Вона складається з 18-ти рядочків зверху вниз і 24 справа – наліво, – розповідає вчителька. – Ми пишемо, до речі, в іншу сторону. Чому? Тому, що коли ми витягаємо листок, то читаємо не так, як усі. Знаю, це важко зрозуміти людині, яка із цим не стикалась.
Про самого Брайля жінка знає надзвичайно багато біографічних фактів. Сама у розмові називає його генієм і каже, що якби не ця людина, їй самі і мільйонам інших людей жити було б набагато складніше.
– Про шрифт Брайля вчені довго сперечались, його прийняли аж через кілька років після того, як Брайль помер, – розповідає вчителька. – Тож сам він і не дізнався наскільки полегшив і зробив яскравішим життя сліпих людей. Йому часто суперечили вчені, які бачили, а от сліпі вчені одноголосно його підтримували. Це шість точок, які змінили світ. Вони універсальні, бо є математичні знаки, хімічні позначки, нотна грамота, літературні дужки, до прикладу, усі розділові знаки. Ми читаємо пальцями, але дотик важче відчути, аніж побачити написану літеру. Тому процес читання у нас займає більше часу, ніж у людей, які бачать щось.
Наостанок героїня каже, що будь-якому випадку варто не покладати рук. Якщо ви хочете чомусь навчитись – то немає нічого неможливого для вас. Головне – віра та бажання щось зробити.
