Напевно більшість теребовлянців знають, що в Молодіжному парку в нас здавна живуть родини білок. Раніше їх було 5-6 сімей, але нині лишилось 2-3 лише, бо вирубують дерева.
Ще 2 роки тому був клен з дуплом понад Гнізною, його спиляли. Знищили й інші дерева живі, а сухі стоять собі та можуть в будь-який час від вітру цілі впасти чи окремі гіляки обламатися й зашкодити дітям, іншим відвідувачам парку. Але мова йтиме не про те, а про одну дуже симпатичну істоту – білочку Рузя, як я її нарік ще 4-5 років тому. Нині у неї вже є потомство, бачив десь 7-10 днів тому як вона несла крихітне маля в зубах – чи то шукала нове лігво, чи просто знайомила з навколишнім світом своє чадо. А от кавалер Рузі ховається й дуже рідко його можна побачити.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
На днях, йдучи додому через парк, присів на «своїй» лавці та відпочиваю, любуюсь кронами дерев, де ширяють собі різні птахи та співають. Навколо стоїть особливий звук, розмаїтий і в той же час, мовби скерований якимсь невидимим диригентом звук пташиного хору. Та тут з клена великого щось руденьке на землю бух і стало на задні лапки, а передні склало на грудях, дивиться з цікавістю в самі очі. – О! Привіт! Це ти, Рузю? Як ся маєш? – Рузя ніби розуміє – заскреготала щось по своєму ще й голівкою покрутила. Лізу до свого куферка за фотоапаратом, а Рузя не змінює пози. Фотографую здалека, поволі підходжу до красуні. Та за метри 2-3 вона раптом плиг на стовбур дерева і оглядається, що ж то буде робити людина. Ще ближче підходжу, тут Рузя шмиг догори і за стовбур заховалась. Я за нею, вона на інший бік дерева і так ми кружляли навколо дерева якийсь час, ніяк не вдавалося Рузю сфоткати. Вже пізніше зрозумів – вона так гралася в лапанки. Далі плиг між гілля товсте на незначній висоті, якось закріпилась задніми лапами, звісила голову вниз і зирить. А зіниці її бісиками стріляють, закликають до нової гри. Знову плигнула на землю й ну стрибати по-особливому з високо задертим вертикально хвостиком пухнастим, який з внутрішнього боку білуватий – то високо підскоче, то побіжить зиґзаґами, стане й оглядається яка в людини реакція на її вибрики. Почала передніми лапами рити землю і то так інтенсивно, що грудки летіли на 3-4м врізнобіч. Невідомо чому вона так робила, можливо шукала закопані з осені горішки для свого дитяти, або й просто дуріла на «публіку». Після цього побігла до високої, нескошеної ще на одній з ділянок парку трави, декілька разів звідти виглянула та сховалась. Ну…, в траву я вже був не готовий лізти й плазувати за нею, тому сів на іншу лавку та почав переглядати знимки. Думалось, що то вже все, але ні. Слух вловив як щось незначно скреготнуло по кам’яній плитці, скошую в бік око і… І бачу знову Рузю, дуже близько – біля 1 м, вона далі стала на задні лапки та зирить, що ж то робить її знайомий. Хотілось зробити ще декілька кадрів, але не вийшло, Рузя своїм особливим підстрибом майнула геть, тільки чути було затухаючий її голосовий скрегіт…
Що ж, Рузю, бувай і до нових зустрічей!
