Його сина вбив Афганістан: неймовірна історія тернопільського офіцера

Афганістан розділив життя тернопільського подружжя Протасевичів на до і після. Коли 13 квітня 1986 року у бою з душманами загинув їхній старший син Тарас,  то Габріела та Любомир Протасевичі усе своє подальше життя присвятили збереженню й увіковіченню його світлої пам’яті.

Нагадаємо, що бойові дії в Афганістані тривали 10 років і закінчились повним виводом військ 15 лютого 1989 року. За офіційними даними участь у цій війні взяли понад 1700 жителів Тернопільської області. Двоє вважають зниклими безвісті. Загинули 48 наших земляків. Більшості з них не було й 20-ти років.

Увіковічнили пам’ять про сина

Згорьовані батьки Тараса Протасевича доклали чимало зусиль, аби відкрити кімнату-музей у Тернопільському технічному ліцеї. Збирали експонати й для експозиції, присвяченої воїнам-афганцям, яка діє в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї. Колишня вулиця Хмельницька була перейменована на Протасевича. Обоє батьків загиблого часто їздили туди. Від туги за сином сім років тому материнське серце зупинилося. А 83-річний пан Любомир і досі живе спогадами. Чи не єдиною його втіхою і розрадою є молодший син Василь і внук Артур.

Минуло 34 роки з того трагічного дня, а серце батька і досі болить. Він зі сльозами на очах розповідає про свого первістка Тарасика. Сивочолий чоловік як ніхто розуміє недоцільність тієї війни і щиро співчуває батькам загиблих у тодішній і теперішній неоголошених війнах.

– Я такий злий на той Афганістан, – каже пан Любомир. – Після смерті сина я навіть ходив у військкомат і просив, щоби мене відправили туди. Моя жінка до кінця свого життя важко переживала синову смерть. Біля Тарасового портрета я повісив рушник, вишитий нею. Ці речі щодня нагадують мені про них обох.

Раніше Любомир Протасевич практично щодня сідав на тролейбус і їхав на вулицю, яка носить ім’я його сина. Там високого сивочолого чоловіка добре знають мешканці місцевих будинків, працівники магазину та аптеки. Зараз виходити на вулицю 83-річному пенсіонеру усе важче через проблеми зі здоров’ям, та все ж із наближенням 31-ї річниці виведення радянських військ із Афганістану, він знову хоче нагадати не лише про свого сина, а й про тих, які загинули на тій чужій неоголошеній  війні.

Мріяв стати військовим

Хлопець із нашого міста Тарас Протасевич народився 11 жовтня 1961 року. Закінчив 16-ту середню і художню школи. Здібності до малювання успадкував від батька, який був художником-оформлювачем.

– Мої сини Тарас і Василь з дитинства малювали, обидва закінчили художню школу, – розповідає Любомир Протасевич. – У свій час я закінчив військове училище у Тбілісі. Старший син теж мріяв стати військовим, тому й пішов навчатися у Хмельницьке вiйськово-артилерiйське командне училище (ВАКУ).

У дитинстві майбутній офіцер любив математику. Із задоволенням розв’язував задачі, що виходили поза шкільну програму. А ще фотографував і малював.

Зі слів колишніх вчителів, Тарас прийшов до школи не по роках розвинутим і допитливим. Багато знав, а ще більше хотів знати. Характер мав спокійний, соромливий, навіть трохи замкнутий. Доручення виконував з бажанням, залучав до громадської роботи своїх товаришів.  Він завжди був впевненим, надійним. Дуже багато читав. У юності Тарас захопився спортом, тому у вільний час поспішав на стадіон чи у спортзал. Займатися мотоспортом. Виконав норматив першого розряду. З успіхом виступав на багатьох змаганнях.

До Хмельницького вищого артилерійського командного училища юнакові довелося вступати двічі. Першого разу іспити склав, конкурс пройшов, а комісія не зарахувала, бо на той час Тарасові ще не виповнилося сімнадцяти років. Коли приймали документи, цього не помітили. Наступного року він знову поїхав у Хмельницький, додому приїхав уже у формі курсанта.

Повернувся «чорним тюльпаном»

Тарасу Протасевичу пропонували залишитися в училищі, проте він відмовився. Радів, що його направили на службу у місто Виборг тоді Ленінградської області. Через 9 місяців отримав нове призначення – в Афганістан.

Ось про що він писав звідти у листах до рідних: «Я на новому місці – в Афганістані. Цілий день потратив на знайомство з технікою, людьми, місцевістю. Все йде добре». «Усі знають, чого ми на цій землі: щоб допомогти афганському народу у будівництві нового життя». «Надішліть листівки з краєвидами Тернополя. Такі ж прохання надіслав до Хмельницького і Виборга. Повішаю над ліжком, щоб милуватися рідним краєм». «Не хвилюйтеся. Бойові дії ведемо лише тоді, коли душмани роблять спроби нальотів на мирне населення. Останнім часом вони принишкли. Розпочались переговори про національне примирення. Тут так потрібен мир, щоб налагодити добре життя. Особливо – дітям».

Тарас Протасевич мріяв про відпустку, пишучи один зі своїх останніх листів: «Матусю, як тобі у Донецьку? Курси, напевно, цікаві. А ось татові з Василем без тебе зараз важко. Нічого, скоро зберемося разом. От уже наговоримось». Проте наговоритися так і не судилося. Тарас Протасевич повернувся у рідний Тернопіль у цинковій труні, назавжди залишившись 23-річним юнаком.

Квартиру перетворив на музей

У Збройних силах СРСР молодий офіцер перебував із 5 серпня 1980 року.  9 місяців служив у м. Виборзі Ленінградській області. Із 1985 року упродовж  9 місяців ніс службу в Афганістані. Був лейтенантом, командиром роти у військовiй частинi пп 93992. Під час бойової операцiї в провiнцiї Кунар 13 квітня 1986 року душмани пiддали iнтенсивному обстрiлу позицii арт-батареї, якою командував лейтенант Протасевич. Двадцятитрьохлiтнiй офіцер не розгубився, вмiло керував вогнем своєї батареї. У цьому бою загинув.

– Моя дружина Габріела тоді працювала майстром у швейному училищі, – пригадує батько Тараса Любомир Протасевич. – Вона саме перебувала у Донецьку на курсах підвищення кваліфікації. Я прийшов додому, а молодший син каже: «Тату, до нас приходив воєнком і казав, щоб зайшов у військкомат». Я зразу подумав, що Тарас або поранений, або вбитий. Коли зайшов у військкомат і сказав секретарці, що мені до її начальника і назвав прізвище, то побачив, що вона бере таблетки і наливає воду.

В цю мить Любомир Протасевич зрозумів, що сталося непоправне. Військовий комісар пригорнув його до себе і повідомив: «Кріпіться, ваш син Тарас Протасевич загинув…».  Тоді згорьований батько попросив подзвонити у швейне училище, аби дирекція повідомила цю жахливу звістку матері.

До речі, за часів Радянського Союзу про загиблих воїнів-афганців часто згадували, писали статті, проводили спортивні змагання на їх честь. Любомир Протасевич став автором проєкту надмогильного пам’ятника своєму синові.

Його квартира нагадує музей. Скрізь на стінах – світлини і портрети загиблого сина, намальовані батьком. Пан Любомир уже багато років веде спеціальний альбом, куди вклеює вирізки з газет, у яких йдеться про його Тараса. Перша стаття «Хлопець з нашого міста» вийшла в газеті «Вільне життя». У цьому альбомі є світлини з похорону, на який приїжджала дівчина Тараса із Хмельницького, є фото надмогильного пам’ятника, відкриття меморіальної дошки тощо.

12 гривень доплати за орден

Загиблого офіцера поховали на Микулинецькому кладовищі. Посмертно за мужність і відвагу його нагородили орденом Червоної Зірки. Нещодавно пану Любомиру зателефонували з пенсійного фонду і попросили принести довідку, мовляв, за орден нарахують доплату. Сума, яку озвучили, боляче вразила старенького батька – 12 гривень….

Через рік після  смерті Тараса Протасевича одну з вулиць міста, що в мікрорайоні «Східний», назвали на його честь. 16 червня  2013 року на будинку, що на вул. Протасевича, 4 відбулося урочисте відкриття та освячення меморіальної дошки лейтенанту Тарасу Протасевичу. Та через якийсь час бронзовий барельєф украли. Згодом нову мемеморіальну дошку, але вже з бетону, встановили на будинок №7. Зараз вона розміщена на будинку №2.

У лютому 1998 року відомий тернопільський поет Борис Демків присвятив вірш світлій пам’яті Тараса Протасевича. Нещодавно його поклали на музику. Минулого року вийшла книга «Відлуння чужої війни», яку упорядкував родич пана Любомира Сергій Грабовий.  Для тих, чиї сини загинули в Афганістані, видання стало даниною світлої пам’яті.