Він був спокійним, коли розповідав свою історію. Хоч не так давно Ярослав Тарасович Рудий пережив таке, що більшість міцних чоловіків би не витримала.
Коли мені кажуть, що люди слабкі чи сильні від народження – я в це не вірю. Я не вірю в це так само, як в те, що є люди, які з народження вміють читати і писати. Звісно, у кожного свій характер, який формується життєвими подіями. І коли для одних якась проблема стає поштовхом для дій, то для інших – непереборною перепоною.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
В Ярослава Рудого тепер інший темп життя, інші пріоритети, хоч цінності залишились ті ж, що й до травми на виробництві.
40 чоловік здало кров для нього, бо втратив її – з резусом мінус – критично багато. Три дні був на межі, навіть найближчі сумнівалися, чи виживе. Але цей чоловік – не з тих, хто здається. Донька Оксана постійно була поруч. Керівник підприємства, де Ярослав Тарасович вже три роки не працював, не лише відвідав, допоміг, а й поділився кров’ю, як з братом. Запевняв і власник фірми, де сталося лихо: «Брат, я тебе не кину…» У чоловіка стільки було відвідувачів, коли прийшов до тями, що медсестри просто тим, хто заходив у відділення, показували на його палату. Але чимало з тих, хто приходив, не відразу змогли увійти. Бо Ярослав Рудий сказав, що зі сльозами до нього заходити не можна. А без сліз дивитися на його покалічене тіло було важко…
Тих, хто не здається, не просто вважають сильними. Їх сила часто і є найслабше і незахищене місце. Адже внутрішня сила – не даність, начебто кольору очей. Це – життєва позиція. Вибір, який кожен робить сам. Програма, яка визначає спосіб життя. І тільки. Буває, ця сила вичерпується і тоді надщерблюється душа.
Багато місяців переживав Ярослав Тарасович цей страшний момент нещасного випадку. Працював керівником цеху в ТОВ « Тернопіль Захід Підшипник». Викінчуючи зміну, оглядав обладнання. Зупинився біля листогинного гідравлічного преса, який переміщали. Семитонна машина п’яти метрів заввишки почала нахилятися в його бік. Не встиг зреагувати і прес впав на нього. Руку і ногу, яка потрапила під прес, відрізало. Але не втративши до останнього свідомості, стікаючи кров’ю, Я.Рудий мужньо керував власним порятунком.
Довгий процес лікування, кілька операцій, оплата медикаментів, візок, сучасне протезування, яке профінансував Фонд соціального страхування України. Далі – реабілітація в санаторії теж за кошти Фонду. Тепер вже навчився ходити на сучасному протезі, навіть кермувати автомобілем. Допомагали рідні, друзі, колеги, усі ті, хто просто без високих слів підтримував. Доньку часто запитували, чи не п’є з горя після того, як став особою з інвалідністю І групи. Адже не кожному до снаги перейти з активного, ділового життя до безпомічного стану.
Доля така штука: щойно у вас був вибір з багатьох варіантів, і раптом ніби варіантів більше немає… До речі, Ярослав Тарасович розповідав, що начебто був готовий до цього випадку. Мав їхати на той момент в США – не склалося, усі справи викінчив, підготував, немов відчував, що надовго вибуде із суспільного життя.
Напевно, не часто все складається так, як плануєш. Іноді доля буває на твоєму боці, іноді ти сам зупиняєш її. Пан Ярослав каже, що перша половина його життя була такою стрімкою, активною, з безкінечними відрядженнями, дорогами, подіями, що в другій половині варто більше вділити уваги родині, тому, що дійсно важливо. Має двійко чудових внуків – красуню Яну та Максима. Вони і є тим життєвим мотором, який повернув його до життя. З маленькою чотирирічною Яночкою разом готують млинці. Дитина тішиться, що дідо вміє одною рукою підкидати зі сковорідки млинець, перевертаючи. Чоловік старається робити все по господарству, бо живе у приватній садибі, часто готує шашлики для найрідніших.
Познайомились із Ярославом Тарасовичем минулого року на презентації соціального проекту «Виклик долі», куди він прийшов через півроку після травми, ще не маючи протезів, переборовши власні страхи та фантомні болі. І навіть виступив, поділився своїм досвідом, як він повертався до життя після травми, як боровся зі своїми страхами. Сюжети про сильних духом людей, котрим доля кинула виклик, але вони не здалися, демонструють на телеканалі TV-4 за ініціативи та підтримки управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області.
А недавно записали сюжет і з Ярославом Рудим. Заступник начальника управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області Григорій Радзіх та начальник Тернопільського відділення управління ВД ФССУ в області Ігор Медвідь розповідали про кроки і зусилля чоловіка в реабілітації та немалу підтримку в цьому Фонду.
Так, допомагали рідні, друзі та коштів на сучасне дороговартісне протезування, реабілітацію, медикаменти непросто було б відшукати. Фонд соціального страхування допомагає фінансово травмованій людині в усіх цих питаннях. Саме тому керівники структури наголошують: якщо людина офіційно працевлаштована, сплачує, або за неї виплачують ЄСВ, вона чи її сім’я автоматично має соціальний захист від Фонду – чимало різних видів виплат, медико-соціальну реабілітацію і пожиттєву допомогу при постійній втраті працездатності. Можна довго розповідати про види цих допомог та виплат. Але Ярослав Рудий переконаний, що найдорожча для нього саме емоційна підтримка, бо спілкується з працівниками Фонду часто, буває на зустрічах, спартакіаді «Сила духу», інших заходах, які організовує для потерпілих на виробництві управління ВД ФССУ в Тернопільській області.
Про цей день Ярослав Тарасович вже може вільно говорити, бо подолав отой рубіж, який кожен із потерпілих на виробництві долає по-різному. Особлива розповідь цього чоловіка зворушила серце, хоч чула сотні подібних одкровень та переживань важкої миті. Він не просто не здався, він заряджає інших, здорових, повносправних людей такою енергією до життя, що розумієш: сильні духом – саме такі, як він. Коли пізнаєш цих людей з обмеженими можливостями, стає зрозумілим, як самому жити далі…
Бо для них це не просто слова, а кредо життя.
Зоряна Замкова
