Урочиста академія пам’яті Михайла Сосновського «100 років від Дня народження видатного публіциста та журналіста» відбулася у його рідному селі Великі Гаї, у конференц-залі сільської ради.
Присутні стали свідками важливого історичного моменту: відкриття для України ще одного забутого імені у нас, але давно відомого за океаном як громадсько-політичного діяча, редактора, історика, бібліотекознавця. Серед учасників академії – очільник Великогаївської ОТГ Олег Кохман, працівники сільської ради, педагоги, бібліотекарі, найближча родина Сосновського: рідна племінниця Марія Левандовська з донькою Уляною; діти, онука і правнучка рідного племінника Сосновського – Михайла – Юлія, Оксана, Марта, Анастасія; гості – директор Денисівського музею Іванни Блажкевич Богдан Савак, вчителька історії, представниця Тернопільської обласної організації Всеукраїнської ліги українських жінок Ганна Шаварин, член Національної спілки журналістів України Степан Слюзар. Кожний з них поділився цікавою інформацією із життя видатного гаївчанина. Володимир Чубатий – член виконкому сільської ради представив на огляд цікаві матеріали з архіву батька Євгена Чубатого, який в юності був знайомий із Сосновським. Статті-краєзнавчі розвідки з «Подільського слова», «Бюлетень Світової Федерації Українських Журналістів» під тематичною назвою «Український журналіст», що вийшов друком у Нью-Йорку після несподіваної і загадкової смерті згаданого публіциста, який повністю присвячений його життю і творчості. Також епістолярна спадщина: листування з дружиною Сосновського – пані Оксаною. Згадувала про рідного вуйка рідна племінниця Марія Левандовська, у якої батьків з братом вислали до Сибіру і вона виховувалась у родині. Також – Віра Квятковська (Яцишин-Кордуба).
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Михайло Сосновський був надзвичайно обдарованим і здібним учнем української державної гімназії в Тернополі, а коли влада її закрила, пішов до приватної гімназії «Рідна Школа». Наступною життєвою сходинкою була Львівська Богословська академія. Михайло поїхав на аудієнцію до Андрея Шептицького і мав від нього благословення. Однак навчатись завадив більшовицький, так званий «золотий вересень». Тому наступним щаблем у здобутті нових знань став історичний факультет Львівського університету. Відтак вчителював у Денисові. Згодом служба в совєтській армії: у Вознесенську біля Миколаєва, у Сороках в Бессарабії. Під час війни потрапив до німецького полону і дивом залишився живим під час відомого вже «маршу смерті» до Умані. Спраглий знань, знову вирушає до Львова, на цей раз вступає до Львівського медичного інституту. Але на заваді стає війна. У 1944 році він одружився з Оксаною Завадович і виїхав до Берліна. Там влаштувався працювати до шпиталю, вступив на правничий факультет…
Потім була Канада, Торонто. І знову навчання в університеті. Переїзд до Оттави на постійну роботу у бібліотеку місцевого університету. Віхи його життєпису вражають: директор Світового Конгресу Вільних Українців, праця в редакції «Свободи», де й залишився до своєї трагічної і за всією правдоподібністю насильницької смерті 25 липня 1975 р.
Його творчий доробок вагомий. На чільному місці дослідницькі праці «Дмитро Донцов: політичний портрет» (1974 р.), «Україна на міжнародній арені, 1945 – 1965» (1966). Остання – «Історія української політичної думки», на жаль, залишилася не завершеною. Зібрання його публіцистичних праць об’єдналось у книжці «Між оптимізмом і песимізмом» (1979). До слова, вона залишається актуальною й до сьогодні.
На думку Ганни Шаварин, покоління Михайла Сосновського виховувалось і утверджувалось на національних традиціях, а тодішня Тернопільська гімназія якраз була центром українськості («Пласт», «Просвіта» «Сокіл»), там панував український дух, тому й не дивно, що її невдовзі закрили.
Член ОУН, співзасновник і член управи «Ліга Визволення України, заступник голови Ради в справах культури при СКВУ, секретар президії Комісії Прав Людини, секретар неофіційної української делегації на форумі Міжнародної Конференції Прав Людини в Тегерані (квітень-травень 1968). Працював у виданнях «Самостійник», «Студентський вісник», «Вісті ЦеСУСу», «Час», «Гомін України», «Свобода». Був головою Союзу Українських Журналістів Канади, заступником голови Спілки Українських Журналістів Америки. Який колосальний досвід! А скільки міг ще зробити цей чоловік для культурницького розвою України! Відійшов у розквіті фізичних і творчих сил…
Помер 25 липня 1975 р. у м. Нью-Йорк. Похований у м. Джерсі-Сіті (США).
Фото: Валентина Семеняк
