Чи замислювалися ви над тим, чому сучасній людині притаманний не просто пожиттєвий неспокій, а якийсь вже узвичаєний поспіх, що супроводжує її практично скрізь, іноді – навіть уві сні… Все тому, що втратився внутрішній (енергетичний) зв’язок із Часом. А Час, як кажуть на Сході, це Бог, даремно його марнувати не можна, адже він не підвладний нам у будь-якому сенсі: у першу чергу, як метафізична величина. Час – поза Часом. Він одночасно є і його нема. Тож поява нової книги відомого тернопільського (Збараж) поета Володимира Кравчука із філософською та інтригуючою назвою «Годинник на розп’ятті», спонукала до глибоких роздумів.
Окрім згаданої вже назви, яка має підзаголовок «Дванадцять монологів», книга складається ще із трьох циклів – «З хитких заграв», «Зачерпну польоту у лелеки», «На берегах моєї сивини». У «Слові до читача» автор щиро зізнається про те, що стало першопричиною назви і народження суціль метафоричного тексту: «Йду старим сільським цвинтарем, щоб доглянути могили рідних. Бачу похилений дерев’яний хрест, де з правиці розп’яття вивершується проіржавілий цвях. Ранкове сонце, яке падає на нього, витінює стрілку. Годинник! Сяйнула думка… на розп’ятті. Я стояв мовчки, чекаючи на майже не помітний порух тіні на уявному циферблаті, осмислював побачене, закарбовував у серці, щоб народилось слово».
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
І Слово невдовзі народилось: із особливими візіями, алюзіями та асоціаціями. Недарма епіграфом до «Годинника…» стали авторські рядки, які стали своєрідною молитвою-зачином поета перед народженням сакрального священнодійства: «…Доторком народжені слова//Істинно озвуться, наче струни//Іскорка Всевишнього жива//Вогником невидимим заврунить». Для звичайної людини, яка живе у неспокої, цвяшок на дерев’яному хресті залишився б непоміченим, але не для поета із великим серцем, для якого бути споглядальником довколишнього світу – це життєва необхідність, це внутрішній поклик. Творчі люди особливі, вони бачать світ у найменших його проявах і деталях. Споглядання простору мимоволі і є медитативний всеохопний стан: «Мені Всевишній//Час подарував,//Щоб я зумів гортати//Словомиті». Своєрідна предтеча перед народженням світлого Слова. «Дванадцять монологів» відкриваються «Монологом межичасся». Це особлива надтонка метафізична грань: коли вже не зараз, але ще й не завтра. Вловити її – насправді вдається не кожному. Це дотик до душі слова. Поет щедро винагороджує «час» і його дії як епітетами так і метафорами: сонця часомір, нікчемна тінь стрілкує невибагливо по колу, годинник дивний, борознує кожна мить, скрижаліє у Часі, заплуталась у Часі, живого Часу вистрілчена мить, жарини Часу, увібрані у Часі, годинник болю, все висне на годинниковій стрілці… Тож героями драматичної поеми (а саме так!) мимоволі стають межичасся, цвях, споглядальник (автор), уява, ковила, стрілецька варта, повстанський ліс, бруківка, думка, нульовий рубіж, лоза, щем. Кожний із названих літературних «героїв» сповідуються монологами в особливий спосіб – через вуста і серце поета. «Жарини Часу//Полум’я несуть//Сивіють, відлітають…//, «Мене болять роки//Не стишено,//Від ночі до світанку.//Так, ніби вчора//В ношах із гілля//Я колихав//Повстанця молодого». Монологи кожного ліричного героя проходять через серце читача невидимим лезом болючої , але ще свіжої пам’яті («Монолог бруківки»): «Кипить душа//Вселенського Майдану//І кров гаряча//Вже мене святить.//… Не думала, що зброєю//Постану». Всі дванадцять монологів, які народились із межичасся, завершуються сповідальним «Монологом щему» у якому в дванадцяти рядках «концентрат» світла, молитви, смирення, святості…роздоріжжя. Особисто для мене роздоріжжя – не обов’язково асоціація з дорогою, це ще й роздвоєння у Часі. Це стан вибору, перед яким не раз опиняємось на життєвій ниві.
Лиш не сполохати б віршем, недоспаний світанок у бинтах, намолено схилились небеса, місяць зірками заплаче, стрічкою хтось патронташною смерті зав’язує очі, голосить хата, цьковане снайпером жало, повернувся наречений криком із війни – метафори війни. Вони лягають важко-камінно не на папір (то лиш букви), а на денце зболеної душі українського читача. (Цикл «Із хитких заграв»). Письмо Володимира Кравчука – це глибока громадянська лірика, наснажена винятковим світобаченням. Вона вкрай необхідна для прочитання юнакам і юнкам, адже допомагає у такому віці виокремити у собі і збагатити особливу і дуже важливу рису характеру – гідність. У другому поетичному циклі «Зачерпну польоту у лелеки» у новій якості постають такі вже звичні образи як дорога, материнська молитва (любов’ю мати світ благословляє), гілчастий вітер, дозрілий батьківський сад, лелечі ключі. Що не рядок – то образна перлина, то джерельний ковток, який знайшов прихисток у відграненому слові автора. Як йому це вдається? Один Бог знає, і знає душа лиш самого поета. Бо дивиться на світ іншими очима, аніж ми з вами, очима душі. Адже у нього навіть «дощ знов проситься у рими, а з іскристих зерен родять зорі і у вирій збирається листя».
«Слова то квітнуть, то кривавлять, то дзвонами пронизують світ, то легко торкають серце. Досі чую та бачу їхні контури, їхнє відлуння. На перетині літ тінь від хреста веде відлік прожитого, а цвях на розп’ятті пломеніє правдою» – відгукується про написане тернопільський письменник Олег Герман.
А мені ще й досі перед очима (та й у серці!) «Калинова молитва» Володимира Кравчука. Кожне її слово дзвінко відлунюється у просторі, бо образ калини, який, ніде правди діти, «заялозили» останнім часом до невпізнання, таки воскрес у слові і постав у новому часо-вимірі: «Гасили осінь лебеді крильми,//До передсніжжя – відстань на пір’їну.//Молилась перед Богом і людьми//Червоним шовком вишита калина.//Ледь-ледь сльозився перезрілий дощ,//Листки-долоні – з вірою до неба.//Таки вартніша велелюдних прощ//Калинова молитва не за себе».
Спостерігаючи за творчістю Володимира Кравчука, хочу додати, що сей Божий рік був для нього напрочуд врожайним творчими здобутками: побачила світ спільна книжка «Вір» з поетесою Раїсою Обшарською. Добірка його поезій з’явилась у збірнику «Просвітки. Радощі. Одкровення» (обидві – Терно-граф). У цьому ж видавництві торік вийшла друком книга вибраного «Сивий жайвір висіває пісню». Щойно у тернопільському видавництві «Джура» народилась цікавезна і розкішна книжка для дітей «Сніговиця».
Насіння може бути живим, але щоб воно проросло, його необхідно посадити в скопаний (переораний) ґрунт. Так само і зі словом. Воно живе. Його структура Божественна. Але дуже багато залежить від його «носія»: як живе, чим «дихає», з яким серцем іде до людей. «Завтра настане зараз.//Ніч виколисує думку.//Пошук між хибних згарищ – //Слово видзвонює лунко». Кравчуківське слово. Досконале і довершене. Світле і добре.
Валентина Семеняк
