«Колекція тривалістю в життя», — так каже про свій задум створити вишиванки для рідних та друзів тернополянин Назарій Б’ялий. Поки що у його доробку три вишиванки — для дідуся та двох подруг. Підготував уже схеми для декількох сукенок і одну розшивну весільну сукню. Нитки та голка — це лише одне з його захоплень. У чому тільки Назарій не пробував себе: у друкарстві, комп’ютерній справі, організації роботи кафе, долучався до соціальних та церковних проєктів, тепер взявся за перепланування квартир. Нині малює картини, пише книгу-мотивацію для тих, хто хотів би щось змінити в своєму житті, має свічкову майстерню. Здавалося б, поєднання непоєднуваного. Але у нього все гармонійно! Ідеї не вичерпуються! А по житті Назарій — живчик із душею філософа. Мріє ще багато чого створити! Днями тернополянин завершив прекрасні вишиванки і подарував їх подругам. «НОВА…» бачила радісні емоції щасливих власниць блузок і поспілкувалася з Назарієм.
— Незвично бачити чоловіка за вишиттям… Чому виникла ідея дарувати вишиванки?
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
— Чоловіча чи не чоловіча справа — усе це стереотипи, особливо в теперішній час. Вишивання — це звичайна математика плюс наполегливість, уважність, свого роду ювелірна справа. Виховує відповідальність і точність. Вимагає зосередженості. Вчить прораховувати багато кроків наперед. Розвиває творчу уяву при створенні нового орнаменту й особливо при самому вишитті. Вишиваю з дитинства. Моя бабусяі тітка із Іване-Золотого Заліщицького району вишивали сорочки, рушники, скатертини, відколи я себе пам’ятаю. Помаленьку й ми з сестрою навчились. Одного року сільська громада вирішила вишити в церкві все в одному стилі. Вибрали гарний світлий орнамент з виноградною лозою. Потім розділили на частини. Бабуся і тітка взяли й собі. Я якраз приїхав на канікули і дуже хотів долучитись до цієї справи. Тому, коли вже був вишитий основний орнамент, нам дозволили зашити на хоругві нескладні елементи. Дуже радів, що долучаюся до сакрального. Після того почав вишивати картинки на дні народження. Спочатку невеличкі, переважно розшиті літери. Потім серветки, скатертини і так дійшло аж до весільних рушників. А ото якось дідусь захотів вишиту сорочку, але все попадались якісь надто темні. Мій дідусь родом із Вінниччини, веселої вдачі, тому хотів кольорову вишиванку. Я переробив узор на комп’ютері у програмі Paint у салатовий, голубий та жовтий кольори і вишив. Дід полюбив сорочку! Власне, його радість надихнула мене на створення серії вишиванок. Збирав узори, схеми, запитував знайомих, які їм подобаються. «Думаю, що тобі така блузка підійшла б», — пропонував дівчатам. Бувало, що вони підбирали інший узор, а декому відразу відгадував. Першими моїми «моделями» стали подруги Анна Кузишен та Ольга Поворозняк. Для Ані вишив лляну блузку зеленим кольором, а для Олі — голубим. Можу подужати складний узор і промережити, але вважаю, що суть не в кількості хрестиків, а в їх гармонії. Я більше схильний до легкості.
— Чим особливі для вас Анна та Ольга, що ви саме їм зробили такий гарний подарунок?
— Присвячую свої вишиванки людям, яких ціную, з якими пройшов важливий відрізок шляху, біля яких щось зрозумів, які зробили щось важливе для мене… Коли я ремонтував комп’ютери, старався з вдячності щось покращити важливій для мене людині, скажімо, поміняти старий монітор чи підсилити те, що є, щоб послужило краще і довше. Запрацювала свічкова майстерня — почав дарувати свічки. «Тримай вогнище! Нехай іскра, яку ви дали мені, горить у вас!» — казав. Старався так віддячити добрим людям, особливо священникам, які допомагали мудримипорадами. Це маленьке, що можу зробити. Потім почав малювати — роздаровував картини. Так і з вишивками. Аню і Олю знаю давно, разом відвідували товариство студентів-католиків «Обнова». Ходили на прощі до Зарваниці, організовували різні заходи. Коли я робив життєвий вибір: куди іти, яку професію обрати, в ті моменти вони були поруч, тому близькі мені духовно. Аня з багатодітної сім’ї, в її батьків — п’ятеро дітей, усі вони дружні. У сучасному світі більшість стосунків зводять до грошей, вигоди, а в них я побачив простоту і щирість. «Дякую за гарний приклад!» — радів подумки. З Олею ми спілкувалися на філософські теми: про життя, стосунки. Вдячний за її мудрість! Мрію згодом вишити блузки жінкам, які були мені як мами, бабусі, порадниці. Через таких людей приходить Бог! Їхній альтруїзм та внутрішня чистота вражають!
— Скільки часу вишивав блузки для подруг?
— На кожну пішло по місяцю. Але я робив перерви, бо водночас затіяв удома ремонт. Сідав за полотно у вільний час. Вишиття — це ще й своєрідний протест проти Фейсбука та Інстаграма. Якось я помітив, що гортав стрічку 40 хвилин. А за цей час можна було втнути добрий кавалок роботи. Стараюся, щоб хрестики були в один бік, щоб виворітній бік був акуратним, щоб малюнок не стрибав. Вишиття дисциплінує, вчить порядності. Буває, помилишся хрестиком: якщо залишиш, то візерунок піде шкереберть, а випореш — навіть якщо доведеться ниткою іти далеко, матимеш гарний результат. Найцікавіше — розгадати орнамент, тоді все лягає легко.
— А хто викроїв сорочки, пошив їх? Невже теж сам?
— Міг і пошити (сміється, — авт.), але довірив професіоналу — подрузі Ользі Добрянській, яка працює в магазині «Копернік» у центрі Тернополя. Моя мама кравчиня, тож навчився біля неї багато чому. Шив собі штани, вмію підметати, поміняти замки, зробити петлі, навіть мережити. Звісно, з виточками чи рукавами не завжди відгадаю добре, боки може тягнути, але загалом самому носити можна (сміється, — авт.) До розмови долучаються Ольга Добрянська та Анна Кузишен. О.Д.: — Назарко заряджає своєю енергетикою. Малює нам картини, виготовляє свічки, дарує радість, тому я підтримала його проєкт! А.К.: — Ми з Назаром почали дружити, коли я навчалася в колегіумі для дівчат «Знамення» у Зарваниці. Він викладав у нас психологію. Приємно, що мені дісталася така чудова вишиванка!
— Назарію, то ти ще й психолог?
— Здобув освіту історика в ТНПУ, заочно — економічний фах у Єльському університеті (США). Моя мама хотіла, щоб я став педагогом, а мене більше вабила економіка. Але радію, що і те, і те освоїв. На історичному нас навчили докопуватись до суті, вміти передати знання, тримати аудиторію. Маю й диплом психолога. Коли навчався в Києві, пригадую, нам дали завдання: знайти на вулиці пару, яка разом 50 років. Пів парку обходили ітаки знайшли таке подружжя — ці люди зійшлися ще в воєнних окопах, так і не розлучалися! Поцікавився, що їх тримало. «Просто вирішили іти разом всупереч усьому!» — пояснили. Надзвичайно важливо прийняти рішення!
— Знаю, що пишеш книгу про свій досвід…
— «Світлі люди» — така назва майбутньої книги, бо саме люди, які нас оточують, — творять наш світ. У ній вміщені думки про любов, відданість, наполегливість. Час від часу читаю курс лекцій про бізнесмотивацію, особистий розвиток, розповідаю про все, що мені допомогло. Назбиралося багато лекцій, тому вирішив їх впорядкувати і видати. Ця книга для людей, які хотіли б щось змінити, взяти життя в свої руки. На прикладі вишивання я довів, що це може кожен. І якщо хтось, скажімо, залишився без роботи, може творити красу на полотні. Це не складно і заодно підзаробити можна.
— А собі ти вишив сорочку?
— Чоботар без чобіт (сміється, — авт.) Поки що ні. Мама і бабуся вишили мені три вишиванки, але я всі пороздавав друзям. Навіть мамині позичив і вже додому вони не повернулися. Проте я не шкодую, бо завжди буде щось нове. Треба лише хотіти нового і не боятись братися за нове. Все вдасться!
Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.
